Юлія Шеко - По той бік світла

Я притихаю, зливаючись у єдиному подусі із стиснутим повітрям, що оточує нас.

– Вам варто знайти свого вбивцю, – виносить вердикт співрозмовниця, мов суддя, що зачитує свій вирок.

– Але ж ви самі сказали, що у мене трапився серцевий напад. – розгублено простягаю я.

– Так, але не з природних причин, – пояснює жінка. – Ви б могли прожити довге життя, якби… А утім, ви маєте самі все зрозуміти. Я не можу більше вам нічого сказати.

Вона кладе доглянуті руки на стіл і чекає, допоки я знову віднайду дар мови.

– І що ж я маю знайти? – питаю я. – Чи кого? У моєму оточенні були тільки люблячі люди – кому б знадобилося мене вбивати?…

Ці питання так і залишаються у підвішеному стані, допоки я не підхоплюю їх та не повертаю назад до комірчини думок – адже тепер знаю, що сама маю їх відгадати.

– Ходімо, я проведу вас, – каже білявка і встає з-за столу.

Вона пересувається доволі швидко, тому я ледь поспіваю за нею.

– Хто ви? – звертаюсь я до неї, коли ми підходимо до глухої стіни.

– Працівник, що сумлінно виконує свою роботу, – говорить вона і бере мене за руку.

За якусь мить ми опиняємось у звичайній квартирі – невеличкій, але доволі затишній студіо з начиненою кухнею та просторим коридором.

– Тут ви мешкатимете, допоки буде потрібно, – каже вона і вже, здається, збирається зникнути.

Я стрімко ловлю її за лікоть.

– Чекайте, а що ж робити мені?

– Ви маєте самі все зрозуміти, – повторюється вона і справді розчиняється у повітрі, наче досвідчений фокусник-іллюзіоніст.

Я лишаюся сама, а надворі лиш тихо гудять поодинокі автівки та зринають далекі голоси перехожих.

Де я, що маю робити, куди далі йти?

Перше, чого я бажаю – це бігти до Вадима, аби запевнити його, що зі мною все добре. А потім навідати матір з Богданом, аби також сповістити гарну новину.

Цікаво, як вони відреагують, коли побачать мене? Адже, певно, вже вважають мене мертвою…

Я застигаю перед високим дзеркалом у вбиральні. У ньому відбивається крупна та висока жіночка років сорока п’яти, з прогалинами сивого волосся на круглій голові із міцною шиєю.

Усвідомлюю, що у такому вигляді вони навряд чи впізнають мене…

Я зустрічаю Вадима біля під’їзду. Він сидить на лавці та гортає вранішню газету – його улюблене заняття і найважливіший пунктик у проводженні вільного часу. Він кидає на мене стрімкий, байдужий погляд та знову поринає у читання, в той час як у мене вибухають всередині блискавки.

Ось він, поруч. Я можу торкнутися його руки чи щоки, але не здатна це зробити. Можу тільки уявляти як він відреагує, коли сорокарічна незнайомка неосяжних розмірів кинеться на нього з раптовими обіймами.

– Вадим? Я можу з вами поговорити?

Мій голос скреготить від натуги та надмірного паління, до якого я сама ніколи не відчувала тяги. Цікаво, чия зовнішність дісталася мені? Чи не зустріну я випадково когось з «її» знайомих?

– Ви хто? – грубо питає він.

У його очах відбивається обережність та засторога, яка перемішується густими краплинами далекого смутку.

– Мене звати… Азалія, – вигадую на місці.

– Дуже приємно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить він і знову засовує ніс у щоденне видання.

– Розумію, – кажу я, адже й справді знаю як йому важко зараз доводиться.

Він виглядає пригніченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно відлучили від материних грудей. Що робити? І що буде далі?…

– Я хотіла поговорити з вами з приводу Каті.

Вадим виструнчується одразу ж як чує моє ім’я.

– Про що саме? – здивовано питає він.

– Справа у тому, що я шукаю її вбивцю… – простягаю я і бачу як звужується його обличчя.

Він, ніби, не вірить мені.

– Вона померла від серцевого нападу, – тихо каже він. – Яке ще вбивство?

– У нас є підозри, що ваша наречена померла завдяки чиїйсь допомозі.

– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цілком резонне питання.

Він завжди відрізнявся надмірною обережністю, особливо в контактах із незнайомцями.

– У караючих органів, – ляпаю я і розумію як безглуздо звучить моя відповідь.

Але, Вадим, здається, пропускає її повз вуха.

– Ви з карного розшуку?

Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очі – нехай він сам довигадує собі те, що вважатиме за потрібне.

– І що? Ви вважаєте мене її вбивцею?

У його сірих очах з’являються промені зухвалості та виклику, а вуста міцно стискаються у тонку лінію.

– Під підозрою знаходиться кожен, хто тісно спілкувався із Катею, але зараз я лише бажаю поспілкуватися із усіма її близькими людьми.