Юлія Шеко - По той бік світла

Вона бачить, що я розгублено кліпаю очима, насправді не второплюючи куди потрапила.

– Загалом, це не так і важливо, – каже жінка знову за хвилину. – Головне, що ви потрапили до мене не просто так.

Я зачаровано слухаю її і запалююсь зацікавленим поглядом.

– Розумієте, у нас чіткі шаблі ієрархії, кожен відповідає за власний відділ, – починає вона доводити мені поки що незрозумілі речі. – Десятки осіб розкидані по чисельним кабінетам, які невпинно виконують свою роботу і приймають певні категорії людей. Ми усі працюємо заради однієї мети, але тільки я несу найважливішу місію…

Вона знову мовчить, а я не наважуюсь поворухнути рукою, яка розривається від раптового нападу сверблячки; і продовжую вслухатися у її слова, нагостривши вуха.

– Ви взагалі щось пам’ятаєте? – питає нарешті жінка.

Я перериваю свої спогади у спробі знайти щось корисне та важливе, але у голові зіяє цілковита порожнеча.

Тому я тільки хитаю головою і знизую втомленими плечима.

– Це буде важко… – простягає вона після моєї невимовленої відповіді. – Як ви почуваєтесь?

«Ніби на прийомі у психотерапевта», – хочу сказати я, але натомість вимовляю:

– Досить добре.

У принципі, я не звикла жалітися людям на щось із того, що непокоїть мене та й сама ніколи не зосереджувала на цьому уваги. Все, що є колись минеться – не зважаючи на те, гарне воно чи погане.

– Прислухайтеся до себе, – більш м’яко говорить незнайомка. – Вас точно нічого не турбує?

Я заплющую очі та промацує невидимим поглядом кожну ділянку свого тіла і розумію, що зовсім нічого не відчуваю. Хіба що легкий відголосок тягнучої болі у легенях, мовби після недавно перенесеної пневмонії.

– Ви точно не пригадуєте мить вашої смерті?

Її ненав’язливий голос розноситься у моїх думках неспинним вихором та занадто галасливим ехом.

Померла? Вона, певно, жартує …

– Я зрозуміла, – говорить жінка, ніби прочитала усе за моїм виразом обличчя. – Так, ви померли від серцевого нападу… Вас знайшли в одному із провулків, але було вже запізно. Утім, вас усе одно б не врятували.

Фатум? Отже, така й була моя доля – померти молодою, навіть не спробувавши на смак принади сімейного життя?

А як же Вадим? Як же мама із братом? Що вони робитимуть без мене? Адже зовсім нещодавно загинув і батько, також, як за іронією, від інфаркту…

Нарешті співрозмовниця знімає свої окуляри та торкається моєї руки, наче хоче заспокоїти. Але навіщо? Вибору в мене все одно більше немає… Не можу зрозуміти тільки одного – де усе ж таки я знаходжуся та чому й досі не потрапила до очікуваного небесного раю? У голові закрадається зловісна думка, що для мене закриті ворота Божого царства і тепер я буду змушена вічно маятися у муках пекельного вогню.

Чи, може, мені потрібно пройти чистилище, перш ніж потрапити до рук Господа?

Те ж саме питання я ставлю і незнайомці навпроти.

– Цікаво, хто поширює ці безглузді розповіді про чистилище? – дивується вона.

– Ви хочете сказати, що його не існує? – питаю у відповідь. – А як же місце, де на вагах вимірюють усі чесноти та недоліки людини? Місце, яке стає відправною точкою до вічного життя та вирішує куди саме ти маєш втрапити?

На її вустах легка усмішка і я розумію, що вже не перша, хто ставить їй таке питання.

Чесно кажучи, важко повірити, що переді мною на незручному стільці сиділи сотні, а то й тисячі, наляканих людей, котрі, як і я, гадки не мали що роблять у цьому тихому кабінеті.

– Душі потрапляють на Землю саме задля того, аби виправити свої минулі помилки і зробити з них вірні висновки – саме вона і є своєрідним чистилищем. Ви ніколи не цікавилися філософією перевтілення? Вона має дуже багато послідовників і я можу вам сказати, що не даремно. Саме це вчення було подароване людям і мало б відкрити їм очі на те, як варто жити, аби віднайти одвічний спокій. На жаль, не всі до нього дослухаються… А у нас тут тільки два варіанти.

Жінка дивиться на мене непроникним поглядом, мовби намагається зрозуміти чи уловила я сенс її слів.

– Що буде зі мною? – стурбовано питаю я.

Усвідомлюю, що ніколи достатньо не розмірковувала над тим, що буде після моєї смерті. Так, я багато про неї читала, до дір затерла стару, мамину Біблію та завжди намагалася жити по честі.

Та чи думала я, що покину цей світ так скоро?

– Розумієте, у вас лишився певний борг у цьому житті і вам варто його відпрацювати, – таємничим голосом говорить незнайомка, хоч і намагається виглядати байдужою.