Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Ці спогади заспокоюють мене, я сідаю рівно та зосереджуюся на дедалі сильніше розбитій та вибоїстій дорозі. І ось раптом, коли ми виїжджаємо на вершину пагорба, переді мною з’являється він – безкрай чорної води. Я під’їжджаю. Буцімто просто з озера виростає та набуває форми тінь – і я бачу високу будівлю із чорного каменю, із заґратованими вікнами. «Цього просто не може бути», – думаю я, пригальмовуючи біля озера. Цей будинок зовні нагадував в’язницю або одну з тих психушок, де замикали людей у Вікторіанську епоху. І очевидно, що там багато років не ступала нога людини – будівля майже повністю розвалена. Я дістаю записку зі своєї сумочки й читаю, молячись, аби виявилося зрештою, що я просто не туди звернула.

Я дивлюся у вікно. Біля дверей висить табличка, але світла для того, аби зрозуміти, що там написано, бракує. Я складаю записку та повертаю її до сумочки.

– Дві хвилинки, Джо, – кажу я, обертаючись до нього.

Він швидко заснув, притулившись щокою до свого затяганого іграшкового зайця.

Обережно, намагаючись його не розбудити, я відчиняю двері та виходжу назовні. Повітря холодне, лютує кусючий вітер. Я застібаю пуховика, підходжу до будівлі. Згадуючи нашу з нею останню розмову, відчуваю, як мені судомить живіт. Усі казали, що їй геть зірвало дах. А що, як усе це якийсь божевільний жарт?

На краю озера розбита пристань. Біля неї бовтається, похитуючись на вітру, старий гребний човен. Бам, бам, бам. Від цього звуку шкіра моя вкривається сиротами, і я поспішаю до будинку.

Зблизька він здається ще більшим – велетенське страхопудало, що нависає наді мною, немовби корабель. Вікна темні, із товстим шаром грязюки, а просто переді мною – важкі дерев’яні двері із мідним молотком посередині. Табличка, яку я бачила з машини, теж була вкрита грубим шаром бруду. Я роблю крок уперед, витираю її тильною стороною руки й читаю ім’я, написане схожим на дитячий почерком.

«Ровен-Айл». Це він. Це – той будинок.

І я чи то кроком, чи то бігом повертаюся до машини. На щастя, Джо все ще спить на задньому сидінні. Я відчиняю дверцята з боку водія і плюхаюся на своє сидіння. Треба потрібно просто ввімкнути двигун і забиратися звідси геть. Оце було б розумне рішення. Але потім я замислююся над тим, що я накоїла і як сильно розгнівається Марк. Вороття мені немає.

Ні, тільки не до того пекла. Я намагаюся варіювати інші варіанти. Готелі. B&B . Але це – короткострокове рішення, до того ж, ураховуючи вартість номерів, грошей мені вистачить усього лише на кілька днів. Словом, інших варіантів у мене немає. Іншого виходу – також.

Я обертаюся і дивлюся на свого хлопчика, який спить на задньому сидінні, його м’які, світлі вії визирають з-за фіранки золотих кучерів. Я його люблю так сильно, що мені аж болить. Я – його мати і маю перебувати з ним поруч, мушу його захистити.

Це буде мій перший запис у цьому блокноті. Мені було дозволено записувати свої досягнення як елітного солдата. Ви можете вирішити, що якщо я солдат, то повинна жити з іншими солдатами в таборі або десь у пустелі, де люди скидають бомби. Але я не така, як інші солдати. Почнімо з того, що я не доросла людина, я – дівчинка. У мене чорне волосся та чорні очі, а мешкаю я у великому старому будинку, з якого видно озеро. Це не один із тих гарних будинків, як маєток Міззелтвейтів або «Зелені дахи», про які я дізналася з книжок у пересувній бібліотеці. У цьому будинку годі шукати чистих білих віконниць або вишуканих меблів. Це – темний будинок зі старими дерев’яними балковими перекриттями та кам’яною підлогою. Меблів тут у нас також небагато, лише найнеобхідніше. Утім, Серж каже, що більше нам і не треба.

Серж – це мій батько, але я називаю його «Сержем», бо саме таке звання він мав, коли служив у тій штуці, що називається SAS [2] SAS – Special Air Service, головний підрозділ Сил спеціальних операцій Британської армії. . Його справжнє ім’я – це СЛУЖБОВА ТАЄМНИЦЯ, хоча я сказала йому, що я добре зберігаю таємниці та нікому не скажу.

Словом, на чому я зупинилася? Ах, так. Будинок. Що ж, я тут мешкала все своє життя і нічого, окрім нього, не знала. І хоча мені подобається читати про симпатичні будинки у тих бібліотечних книжках, свій будинок я б не проміняла на жоден інший у цілому світі. Він може здаватися не таким уже і привабливим, але ми вміємо створити у ньому затишок, особливо взимку, коли Серж витягає старі шкури тварин. Мені подобається сидіти перед багаттям, закутавши у шкури свої ноги, і слухати, як Серж читає мені вголос мою улюблену книжку «Вітер у вербах» [3] Дитячий фентезійний роман шотландського письменника Кеннета Ґрема. . Це – мої улюблені миті: коли надворі стає холодно, а ми гріємося в будинку, слухаючи казки містера Рета, містера Жабса, містера Крота і містера Борсука – моїх найкращих друзів. «Як це ти можеш із ними дружити, – спитаєте ви, – якщо вони не справжні?» Але, бачте, в цьому-то і справа, Серж робить їх справжніми, скільки я себе пам’ятаю. Коли він читає уривки від імені Борсука, то надягає окуляри, а голос його робиться низьким та серйозним, так що я у своїй уяві чітко бачу старого борсука. Я бачу його з книжкою в руках, тому що він – розумний, той містер Борсук, або ж «добряче начитаний», як любить казати Серж.