Нуала Еллвуд - Секрет дому на озері

Вдих. Видих. Вдих. Видих.

– Усе добре, зайчику, – кажу я, коли серце моє заспокоюється. – Мама просто взяла тебе у велику і цікаву подорож. Ми їдемо на село, там будуть овечки, корівки та ще безліч усякої цікавої всячини, і ми мешкатимемо у гарному будинкові! Обіцяю, тобі сподобається.

Я дивлюся на його обличчя у дзеркалі заднього виду. Його великі блакитні очі почервоніли від сліз. Нижня губа дрібно тремтить; він відвертає голову й дивиться у вікно.

– А ну, Джо, – промовляю я якомога енергійнішим голосом, – перевірмо, чи не видно у віконце якоїсь овечки?

Але поля обабіч дороги порожні, а паркани вкриті грубим шаром паморозі. Ані овець, ані коней – узагалі, жодних ознак життя. Їдучи цією пустельною місциною, я відчуваю, як усередині мене все холоне від страху. Якого біса ти робиш, Лізо…

«Просто розвернися і повертайся додому, – кажу я сама собі. – Ти не мусиш через усе це проходити. Ще не пізно все виправити».

Але потім я згадую спотворене ненавистю обличчя Марка і думаю про аркуш паперу в моїй сумці з намальованим маршрутом до місця, де можна буде сховатися. Я багато місяців ховала цей папірець – тепер настав час його використати.

Тільки ось тепер, коли я вже у дорозі, мене долають сумніви. Коли я виїжджала, то була впевнена в тому, що роблю, на сто відсотків, але тепер чую у своїй голові голос мого батька – голос прагматичний та розумний.

«Ніщо не дістається просто так, Лізо».

І якась частина мене знає, що його правда. Невже я щойно припустилася найбільшої помилки у своєму житті?

– Не хочу з тобою! Хочу до тата!

Голос Джо вириває мене із задуми, і, хоча його слова боляче ранять мене, я розумію, що вибору мені не залишилося. Я мушу зробити це. Іншого шляху немає.

Я щосили тримаюся за кермо, аж раптом перед нами з’являється дорожній знак. «Ґарроубі». Я впізнаю назву цього села – її написано на моєму папірці. Звучить дуже банально, але коли я повертаю ліворуч, то бачу, що «село» насправді являє собою кілька старих халуп із ґанками, з коминів яких клубочиться в небо дим. У повітрі висить сірий туман, ми проїжджаємо повз оброблений вапняком мінімаркет із газетною стійкою та старими різдвяними декораціями біля входу. Там же стоїть схожий на примару надувний сніговик. І раптом я здригаюся усім тілом, пригадавши Різдво 2016-го – крики та кров, ціле море крові; відтоді у мої кістки назавжди в’ївся страх, і мені стало остаточно зрозуміло, у якому жахливому становищі я перебуваю.

– Джо, а ну, дивися хутчіше, – кажу я, показуючи пальцем у вікно та відчайдушно намагаючись говорити весело. – Бачиш, який сніговик? Оце він смішний, нє?

– Хочу до татка! – кричить малий у відповідь. – Де татко?

Мені від цих слів крається серце. Я хочу кричати йому, що я – його матуся, що я люблю його понад усе на світі! Але йому це байдуже, тому я лише заспокійливо шикаю на нього, після чого вимикаю радіоприймач і вмикаю придбаний учора диск із казками.

Спершу лунає жвава мелодія, а потім – тихий голос з американським акцентом починає читати «Там, де живуть чудовиська» [1] «Там, де живуть чудовиська» – дитяча книжка з картинками американського письменника та художника Моріса Сендака. . Коли я була маленька, це була моя улюблена книга; сподіваюся, Джо вона також сподобається. Раптом він припиняє плакати.

– Ну що, так краще? – цікавлюся я за кілька хвилин, не зводячи очей з дороги.

Але він не відповідає. Він повністю занурений у слухання.

– Дякую тобі, Господи, – шепочу я, вдячна за тишу.

Ми були на краю села. Небо темнішає, праворуч з’явилися будиночки з червоної цегли. Під’їхавши ближче, я бачу на дерев’яному знаку написані чорною фарбою слова «ДЕНЬ УСІХ СВЯТИХ» і чоловіка, який стоїть перед входом до церкви.

Священник. Коли ми проїжджаємо повз нього, я ловлю на собі його погляд і пригадую, як востаннє відвідувала каплицю, а мої руки були вкриті саднами. Від цього моєю шкірою пробігає мороз. Я відганяю ці спогади й зосереджуюся на дорозі. Навігатор сказав, що мені потрібно проїхати цією дорогою за село ще зо п’ять кілометрів, хоча я більше покладаюся на слова із записки, що врізалися мені у пам’ять. «Виїдеш просто до озера. Його неможливо пропустити».

Коли я їду вузькою дорогою, пагорби обабіч мене височіють, начебто розгорнуті сторінки книжки-розкладачки. Небо стає темно-сірим. Западає ніч. Не видно ані будинків, ані людей. Навіть жодного автомобіля не їде назустріч. Мою грудну клітку розпирає від тупої паніки, я відчуваю, як вона підіймається аж під горло. Я зосереджуюся на м’якому голосі з аудіодиска, що описує диких чудовиськ та їхнє страшне ревіння, і раптом мені знову стає ніби шість років, і я ніби знову згорнулася клубочком на канапі біля тата, а він читає мені історію про молодого хлопця, який вирушив у далеку подорож морем.