Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма

Слово містифікація вже не раз з’являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатка до газети «Сан», – там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація – оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в По на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладі, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (чи точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в зниженому плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або, найбільше, «Провалля та маятник».

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи з інших оповідань письменника, яким науковим, суворо логічним був його розум, важко позбутися підозри в іронічній містифікації. Схильність творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокішої сатири, до всеосяжної іронії, до відвертого глузування над тим, що він вважає потрібним піддавати критиці, ще дужче підсилює цю підозру. Подвійне дно оповідань, подібних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Береніки», «Правди про історію з містером Вальдемаром» тощо, викликало суперечності в їх оцінці серед дослідників творчості По. Вони по-різному тлумачили їхню жанрову природу, прихований зміст. Наприклад, таке ультраромантичне оповідання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагічно гинуть через свою гріховну любов, загадковим і розкішним венеціанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартівливою пародією на Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка», а в образі оповідача бачити друга Байрона, англійського поета Томаса Мура, що відвідав Байрона у Венеції.

Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об’єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров’ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.

У портретах сатиричне змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).