Едгар Аллан По - Оповідь Артура Гордона Піма

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика По, думки про загибель мучать По – нервову, вразливу людину, до уявлення про смерть як «всього лиш болісне перетворення» не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що «наше теперішнє втілення минуще, попереднє, тимчасове. А майбутнє – досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про «жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тінь»), або про те, що «нематеріальності не існує. Це просто слово. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Це думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії: «Є ступені перетворення матерії, про які людині нічого невідомо; більш прості й примітивні пробуджують тонші й витонченіші… Ці ступені здіймаються все вище, втрачаючи водночас густину і щільність, поки врешті ми досягаємо матерії, вже абсолютно позбавленої предметності, неподільної та єдиної…» («Месмеричне одкровення»).

Деякі філософсько-містичні роздуми персонажів По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плід некритично сприйнятих псевдонаукових ідей тодішньої доби, відкинутих матеріалістичною наукою. В наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальність, про життя після смерті, використовуючи для доведення своїх гіпотез досягнення квантової фізики, уявлення про лептони або лептонні гази як носії наших думок і почуттів у часі й просторі тощо. В цих гіпотезах ідеться й про шостий орган чуттів – душу, який не має свого конкретного матеріального втілення і який особливо розвинений в емоційних людей – поетів, художників. Відомі спеціальні дослідження про те, що відчували й бачили люди, які пережили стан клінічної смерті. До речі, деякі з них у цьому стані бачили, як з їхнього тіла відлітає душа.

Оповідання По, в яких люди виявляють свої підсвідомі думки і почування під впливом месмеричного гіпнозу, підіймають завісу над таємницею стану, проміжного між життям і смертю, довгий час здавалися лише витворами багатої фантазії автора. В наші дні сеанси гіпнозу широко використовуються для різних практичних цілей, і люди з нечуваною точністю розповідають про те, чого в стані притомності вони не пам’ятають або не знають.

Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування Едгара По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями – теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося вже не раз. Цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першій половині XIX сторіччя, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час».

Фантазія По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітництва XVIII століття, а з другого – до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає і своєрідність американського художника серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того, добре грав у шахи (писав про цю гру), займався теорією ігор, знав принципи дешифровки. Ставши одним з найвпливовіших засновників новітньої наукової фантастики, По, на відміну від фантастів-попередників, наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне прозирання майбутнього, як, наприклад, в оповіданні «Розмова Іра і Харміони». В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення Землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху: «Якусь мить несамовито палахкотіло світло, проймаючи кожен закутень… Тоді почувся грім, що розкотився по всіх усюдах… і вся маса ефіру, в якій ми існували, вмить зайнялася таким полум’ям, що для його сліпучої яскравості і палючого жару нема слів навіть у ангелів, що живуть у високому небі чистих знань. Отак усе й скінчилося!»