Стівен Кінг - Острів Дума

«Офіційна психотерапія не схвалює такий метод гамування гніву», – зізнався доктор Камен, хоча, маю підозру, він збрехав, щоб підвищити привабливість Реби в моїх очах. Він порадив мені дати їй якесь ненависне ім’я, і, хоча вона була схожою на Люсі Рікардо [5] Героїня комедійного телесеріалу 1951–1957 рр. «Я кохаю Люсі». , я назвав її ім’ям моєї тітки, котра, коли я був маленьким і залишав на тарілці недоїденою моркву, щипала мені пальці. Потім, через кілька днів після того як отримав ляльку, її ім’я вилетіло в мене з голови. Я міг пригадати тільки хлопчачі імена, і кожне з них усе сильніше мене дратувало: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс [6] Рівер Фенікс – кіноактор, помер молодим від передозування наркотиків. .

На той час я перебував уже вдома. Пам занесла мені сніданок і, мабуть, зауважила вираз мого обличчя, бо я помітив, як вона напружилася перед вибухом. Та, хоч і забувши ім’я барилкуватої червоної ганчір’яної ляльки, подарованої мені психологом, я пам’ятав, як можу її використати в цій ситуації.

– Пам, – сказав я. – Мені потрібно п’ять хвилин, щоб опанувати себе, я зможу це зробити.

– Ти певен, що…

– Так, а зараз забирайся геть разом зі своїми тельбухами та засунь їх собі в гузно. Я зможу.

Я не знав, чи дійсно зможу, але саме цього прагнув. Не міг пригадати, як звати ту чортову ляльку, але пам’ятав – я зможу це зробити. Одне ясно, наприкінці мого іншого життя, отак я й повторював я зможу , навіть коли знав, що ніяк, навіть розуміючи, що я задовбаний-передовбаний, усмерть зайобаний, як той хлющ.

– Я зможу.

О Господи, хтозна з яким виразом обличчя я це сказав, бо вона позадкувала з тацею в руках, не вимовивши й слова, і тільки чашка деренькотіла на тарілці.

Вона пішла, а я підніс ляльку собі до обличчя і, втопивши пальці в пружнасте тільце, втупився в її дурні сині очі.

– Як тебе звуть, ти, курво з кажанячим рилом? – волав я до неї. Мені жодного разу не спало на думку, що Пам разом з денною доглядальницею чують мене в кухні через інтерком. Признатися, навіть аби інтерком був поламаний, вони б чули мене й крізь причинені двері. Я був тоді в голосі.

Я почав трясти ляльку. Її голова хилиталася туди-сюди, а синтетичне волоссячко на кшталт «Я кохаю Люсі» аж пурхало. Великі сині карикатурні очі, здавалося, проказують: Уууууу, ти бридкий дядько! – ну чисто як Бетті Буп [7] Персонаж чорно-білих мультфільмів 1920-х, які не показують на загальних телеканалах через підкреслену сексуальність героїні. у якомусь із тих мультиків, що їх інколи й зараз ще можна побачити на кабельних каналах.

– Як тебе звати, сука? Як тебе звати, ти, пизда. Як тебе звати, ти, дешева ганчір’яна блядь? Назви своє ім’я, або я виколупаю тобі очі, відірву тобі носа й вирву…

Мене перемкнуло, таке трапляється зі мною й дотепер, чотири роки потому, отут у містечку Тамасунчале [8] Натяк на відомий роман Рона Аріаса «Шлях до Тамасунчале», в якому йдеться про повернення хворого старого Дона Фаусто крізь простір і час до омріяного міста. , у штаті Сан-Луїс-Потосі, у Мексиці, де триває третє життя Едґара Фрімантла. На мить я опинився у своєму пікапі: долі перед пасажирським сидінням торохкотять планшетка і стара сталева коробка для ланчів (не знаю, чи був я єдиним із працюючих мільйонерів в Америці, котрий возив з собою сніданок, хоча ви, либонь, можете нарахувати таких з десяток), на сидінні лежить мій PowerBook. А з радіоприймача голосом запеклої проповідниці волає жінка: «Воно було ЧЕРВОНИМ!» Цих трьох слів виявилося достатньо. Тоді грала пісня про бідну жінку, котра виряджає свою дочку в повії. Реба Мак-Інтайр [9] Reba Nell McEntire – «королева кантрі-музики»; в баладі «Фенсі» йдеться про те, як матір на останні гроші шиє юній доньці сукню з червоного оксамиту й навіки виряджає її на бал з настановою «бути там приязною до джентльменів». співала свою гітову баладу «Фенсі».

– Реба, – прошепотів я, притискаючи ляльку до грудей. – Ти – Реба. Реба-Реба-Реба. Я більше ніколи цього не забуду.

Забув наступного ж тижня, але вже без оскаженіння. Без жодного. Лише притиснув її до себе, моє маленьке коханнячко, заплющив очі й викликав в уяві видіння того пікапу, котрий тоді розтрощило в аварії. Побачив сталеву коробку для ланчів, почув, як вона деренчить, й відтак жіночий голос долинув із радіоприймача з тою ж проповідницькою затятістю: «Воно було ЧЕРВОНИМ!»

Доктор Камен назвав це проривом. Він страшенно зрадів. Моя дружина не виказувала особливого ентузіазму, і поцілунок, яким вона приклалася мені до лоба, був радше формальним. Здається, місяці через два потому вона сказала мені, що бажає розлучитися.