Стівен Кінг - Згодом

– Вони з твоєю матір’ю трахаються? – поцікавився містер Томас.

– Напевно, так.

– Я так і подумав. Це видно з того, як вони дивляться одна на одну.

– Що він сказав? – стривожилася мама.

– Спитав, чи ви з Ліз близькі подруги, – викрутився я. Трохи тупо, але більше нічого путнього не придумалося.

– То ви поділитеся з нами «Секретом Роаноука»? – спитав я в містера Томаса. – Я про всю книжку, а не лише сам секрет.

– Так.

– Він погодився, – передав я мамі, і вона витягла з сумочки не лише телефон, а й маленький диктофон. Щоб не пропустити жодного слова.

– Скажи, хай розповідає якомога детальніше.

– Мама каже, щоб ви…

– Я чув, – перебив містер Томас. – Я мертвий, а не глухий.

Його шорти сповзли небезпечно низько.

– Круто, – кивнув я. – Слухайте, містере Томас, може, ви б підтягнули шорти? Щоб ваш пісюн не застудився.

Він підтягнув, і тепер шорти висіли на кістлявих стегнах.

– А що, надворі холодно? Я й не відчуваю. – А тоді, не міняючи тону: – Тія старіє, це помітно, Джиммі.

Я вже не став йому нагадувати, що мене звати Джеймі. Просто подивився на матір. Господи Боже, і справді, вона постаріла. Точніше, почала старіти, та все ж. Коли це сталося?

– Розкажіть нам сюжет, – попросив я. – І почніть спочатку.

– А звідки ж іще? – сказав містер Томас.

На все про все пішло загалом півтори години, і на той час, коли ми закінчили, я був геть знесилений, і, думаю, мама теж. А містер Томас у кінці мав точнісінько такий самий вигляд, як і на початку: стояв на місці в своєму чомусь тоскному паску, який спадав на його мішкувате черевце й шорти з низькою посадкою. Ліз припаркувала автівку між стовпами воріт, не вимикаючи блимавку на торпедо, і це, мабуть, було добре придумано, бо новина про смерть містера Томаса вже почала поширюватись, і до будинку стікалися люди, щоб клацнути фото Коблстоун-Котеджу. Один раз вона підійшла, щоб спитати, чи довго ми ще, але мама від неї відмахнулася, сказала, хай проінспектує територію абощо. Та переважно Ліз трималася на віддалі.

Для нас та розмова була не лише втомливою, а й стресовою, бо від книжки містера Томаса залежало наше майбутнє. Велика несправедливість – у свої дев’ять років нести тягар такої відповідальності. Але вибору я не мав. Довелося повторювати все, що містер Томас казав мамі – тобто маминим пристроям для запису, – а сказати містерові Томасу було що. Коли стверджував, що все тримає в голові, він не триндів. А мама весь час розпитувала, здебільшого задля прояснення. Містер Томас, здавалося, не заперечував (взагалі-то йому було до всього байдуже), але мамине випитування вже мене добивало нафіг. А ще в роті утворилася пустеля. Коли Ліз принесла мені залишки своєї коли з «Бургер Кінга», я проковтнув ті жалюгідні кілька крапель і обійняв її.

– Дякую, – я простягнув порожній паперовий стаканчик. – Мені це було потрібно.

– Прошу-прошу. – Ліз більше не здавалася знудженою. Тепер вона дивилася задумливо. Містера Томаса вона не бачила, і навряд чи до кінця повірила, що він там є, але розуміла: щось таки діється, бо чула, як дев’ятирічний хлопчик видає складний сюжет, у якому пів десятка головних персонажів і щонайменше два десятки другорядних. А, і ще секс утрьох (під дією трави, цибулинної очеретянки, яку люб’язно постачав один корінний американець з народу нотовей). Тими трьома були Джордж Тредґілл, П’юріті Бетанкур і Лора Ґудг’ю. Яка в результаті залетіла. Бідолашна Лора, вічно з нею якась фігня трапляється.

Наприкінці стислого викладу від містера Томаса великий секрет перестав бути секретом, і то була цукерочка. Але я вам не розкажу. Прочитайте книжку й самі дізнаєтеся. Тобто якщо ви ще не читали.

– А зараз я скажу тобі останнє речення, – містер Томас видавався свіженьким, як огірок… хоча навряд чи слово «свіженький» можна застосувати до мерця. А от голос у нього почав стихати. На дещицю, та все ж. – Бо я завжди записую його першим. Це маяк, до якого я веслую.

– Зараз буде останнє речення, – попередив я маму.

– Слава Богу, – сказала вона.

Містер Томас здійняв указівний палець, мов актор у давні часи, готовий виголосити свій важливий монолог.

– «Того дня червоне сонце здійнялося над покинутим поселенням, і вирізьблене слово, яке бентежило не одне покоління місцевих, засвітилося, неначе віньєтоване кров’ю: КРОАТОАН». Скажи їй, що «кроатоан» має бути великими літерами, Джиммі.

Я їй переказав (хоч і не знав достеменно, що значить «віньєтований кров’ю»), а потім спитав у містера Томаса, чи це вже все. І щойно він відповів «так», я почув коротке виття сирени, що долинуло з-перед будинку – два ухкання і мекання.