Стівен Кінг - Згодом

Чоловік, який сам себе називав Гранатометом, час від часу з’являвся в локальних новинах протягом останніх кількох років, особливо на каналі NY1 , який мама дивилася майже щовечора, коли готувала вечерю (а іноді – й поки ми їли, якщо день видався багатим на новини). Гранатометове «царство терору» – спасибі, NY1 – насправді існувало ще до мого народження, він був щось типу міська легенда. Ну знаєте, як Слендермен або Людина з гаком. Тільки замість гаку – вибухівка.

– Кого? – спитав я. – Кого він убив?

– Довго нам ще їхати? – спитала мама. Гранатомет її не цікавив, бо мала власну мороку.

– Хлопця, який мав необережність скористатися однією з небагатьох телефонних будок, що ще лишилися на Мангеттені, – сказала Ліз, ігноруючи мою матір. – Сапери думають, що вона вибухнула тієї ж секунди, коли він зняв трубку з важеля. Два патрони динаміту…

– А нам обов’язково про це говорити? – нетерпеливилась мама. – І чому кожен клятий світлофор – червоний?

– Два динамітні патрони, примотані скотчем під поличкою, на яку люди можуть класти дрібні монети, – незворушно провадила Ліз. – Гранатомет – винахідливий падлючий син, мушу віддати йому належне. Створять нову опергрупу – це вже третю з дев’яносто шостого року, – я спробую пройти конкурс. Я була в попередній, шанси є, можу використати напрацювання.

– Зелений, – сказала мама. – Рушай.

І Ліз рушила.

Я доїдав картоплю фрі (холодну, але мені було байдуже), коли ми звернули в маленький тупик, на вулицю, що називалася Коблстоун-Лейн [6] Брукований провулок ( англ. ). . Бруківка на ній, може, й була колись, та тепер поверхню вкривав звичайний гладенький гудрон. Будинок у самому кінці мав назву Коблстоун-Котедж. Великий, кам’яний, з вигадливими різьбленими віконницями й мохом на даху. Так, ви все правильно почули, мохом. Здуріти, правда? Ворота були відчинені. Обабіч них на стовпчиках висіли таблички з того самого сірого каменю, що й будинок. На одній було написано «НЕ ЗАХОДИТИ, МИ ВТОМИЛИСЯ ЗАКОПУВАТИ ТРУПИ». На другій над написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» скалилася німецька вівчарка.

Ліз пригальмувала і, піднявши брови, спантеличено глянула на мою матір.

– Єдиний труп, який закопав у своєму житті Ріджис, – це його папуга Френсіс, – сказала мама. – Названий на честь Френсіса Дрейка, мандрівника-дослідника. І собаки в нього ніколи не було.

– Алергія, – докинув я з заднього сидіння.

Ліз повела машину до будинку, припаркувалась і вимкнула проблисковий маячок на торпедо.

– Гаражні двері зачинені, машин я не бачу. Хто є в будинку?

– Нікого, – відповіла мама. – Його знайшла хатня робітниця, місіс Квейл. Давіна. Крім неї та садівника на пів ставки тут більше ніхто не працював. Приємна жінка. Вона подзвонила мені одразу ж, як викликала швидку. Слово «швидка» змусило мене спитати, чи впевнена вона, що він мертвий, і вона відповіла, що впевнена, бо перед тим, як влаштуватися на роботу до Ріджиса, вона працювала в будинку для літніх. Та все одно його спочатку мали забрати в лікарню. Я сказала їй, щоб ішла додому відразу, як тіло заберуть. Вона була приголомшена. Спитала про Френка Вілкокса – це бізнес-менеджер Ріджиса, – і я пообіцяла їй з ним зв’язатися. З часом зв’яжуся, але коли ми востаннє розмовляли з Ріджисом, він сказав, що Френк з дружиною в Греції.

– А преса? – спитала Ліз. – Він був автором бестселерів.

– Господи Боже, та не знаю я. – Мама в нестямі роззирнулася, наче очікувала побачити репортерів, які причаїлися в кущах.

– Вони ще, може, й не знають, – заспокоїла Ліз. – Та якщо й знають, якщо почули по сканеру, то спершу рвонуть у поліцію і до медиків. Тіло не тут, тому й сюжет не тут. Запас часу в нас є, заспокойся.

– Мені банкрутство дивиться в очі, у мене брат може ще тридцять років прожити в інтернаті, у мене син, який колись може захотіти в коледж, тому не кажи мені заспокоїтися. Джеймі, ти його бачиш? Ти ж знаєш, який він із себе? Скажи, що бачиш його.

– Я знаю, який він, але я його не бачу.

Мама застогнала і ляснула долонею по своїй бідолашній злиплій гривці.

Я пошукав ручку дверей, але от несподіванка – її не було. Тому я попросив Ліз мене випустити, і вона випустила. Ми всі вийшли з машини.

– Постукай у двері, – порадила Ліз. – Якщо ніхто не відгукнеться, ми обійдемо будинок і підсадимо Джеймі, щоб він зазирнув у вікна.

Це ми зробити могли, бо всі віконниці – з кучерявими різьбленими штукенціями – були відчинені. Мама побігла до вхідних дверей, і ми з Ліз ненадовго залишилися самі.