Стівен Кінг - Згодом

– А що там?

Мама знову ляснула себе по лобі. Я почав переживати, щоб вона не завдала собі якоїсь пухлини мозку.

– Господи, «La Petit Maison dans le Bois» [8] Будиночок у лісі ( франц. ). ! Як я могла про нього забути?

– А що воно таке?

– Його кабінет! Там він пише! Якщо він десь і є, то напевно там! Бігом!

Схопивши за руку, вона потягла мене довкола мілкого краю басейну, та коли ми добігли до початку гравійної доріжки, я вперся ногами і зупинився. Але мама продовжувала рух, і якби Ліз не вхопила мене за плече, я, мабуть, зарив би носом.

– Мам? Мам!

Вона розвернулася. На обличчі виразно проступала нетерплячка. Хоча це не зовсім правильне слово. На обличчі читалося, що мама вже на півдорозі до божевілля.

– Бігом! Кажу тобі, якщо він десь і є, то це там!

– Ті, тобі треба заспокоїтися, – сказала Ліз. – Ми перевіримо його письменницьку хатину, а потім треба їхати. Я так вважаю.

– Мам!

Але мати не звертала на мене уваги. У неї потекли сльози, хоча вона практично ніколи не плакала. Не плакала навіть тоді, коли дізналася, скільки з неї хоче податкова. Того дня вона просто загупала кулаками об стіл і обізвала їх кровожерними недоносками. А тепер ось розплакалася.

– Якщо хочеш, то їдь. А ми залишимося тут, доки Джеймі не буде певен, що це кінець. Для тебе це, може, розважальна поїздка, потураєш божевільній…

– Це несправедливо!

– …але на кону зараз моє життя…

– Я знаю…

– …і життя Джеймі, і…

– МАМ!

Коли ти – дитина, то один з найбільших (а може, й найбільший) мінусів полягає в тому, що дорослі, коли заводяться через якусь свою дурню, зовсім тебе не слухають.

– МАМО! ЛІЗ! ПОСЛУХАЙТЕ! ЗАМОВКНІТЬ!

Вони замовкли. Подивилися на мене. Так ми й стояли: дві жінки й хлопчик у кофтині з каптуром і написом «Нью-Йорк Метс» біля осушеного басейну одного хмарного листопадового дня.

Я показав на садову доріжку з гравію, яка вела до будиночка в лісі, де містер Томас писав свої книжки про Роаноук.

– Він он там, – сказав я.

Він покрокував до нас, що мене зовсім не здивувало. Більшість із них (не всі, але більшість) якийсь час тягнуться до живих, як метелики на світло. Казати таке жахливо, але іншого порівняння я придумати не можу. Я б зрозумів, що він мертвий, навіть якби не знав цього, – через одяг. У такий прохолодний день на ньому була проста біла футболка, мішкуваті шорти й ті сандалії з перетинками, які мама називала сандаліями Ісуса. Крім того, було ще дещо, дещо химерне: жовтий пасок із пришпиленою до нього блакитною стрічкою.

Ліз щось казала моїй матері про те, що там нікого нема, я просто вигадую, але я на це не зважав. Я вивільнив свою руку з маминої й пішов назустріч містерові Томасу. Він зупинився.

– Здрастуйте, містере Томас, – привітався я. – Мене звати Джеймі Конклін. Я Тіїн син. Ми з вами не знайомі.

– Ой, та ну, – сказала Ліз у мене за спиною.

– Тихо, – попросила мама. Але дрібка скептицизму Ліз, мабуть, просочилася і в неї, бо вона спитала, чи певен я, що містер Томас справді там.

Це я теж проігнорував. Мені було цікаво, що то за пасок на ньому. Був на ньому, коли він помер.

– Я сидів за столом, – сказав він. – Коли я пишу, то завжди підперізуюся цим паском. Це мій талісман на удачу.

– А блакитна стрічка навіщо?

– Районний конкурс з орфографії, на якому я переміг у шостому класі. Знав, як пишуться слова, краще за дітей з двадцяти інших шкіл. На рівні штату я програв, але за регіональний мені дали цю стрічечку. Мама зробила пасок і прикріпила стрічку до нього.

На мою думку, носити таке було дивацькою примхою, бо ж містер Томас у шостому класі вчився, напевно, мільярд років тому, але він це розказував, аніскілечки не соромлячись і не ніяковіючи. Деякі мерці мають почуття любові – пам’ятаєте, я розповідав, як місіс Беркетт поцілувала містера Беркетта в щоку? – і ненависть можуть відчувати (про це я ще дізнаюся, на все свій час), але більшість інших почуттів неначе вивітрюються з них після смерті. Навіть їхня любов ніколи не здавалася мені достатньо міцною. Мені б не хотілося вам це казати, але ненависть зберігає силу й триває довше. Я думаю, люди бачать привидів (а це не те саме, що мерці) тому, що привиди сповнені ненависті. Люди бояться привидів тому, що вони справді страшні.

Я повернувся до мами й Ліз.

– Мамо, ти знала, що містер Томас, коли пише, підперізується широким паском?

Її очі округлилися.

– Він про це згадував в інтерв’ю журналу «Салон» п’ять-шість років тому. На ньому зараз цей пояс?