Стівен Кінг - Згодом

Сягнувши через сидіння, мама вхопила мене за зап’ястя. Рука в неї була холодна.

– Не думай про це, Джеймі. Просто скажи, чи може він там бути.

– Та мабуть. Якщо він там помер.

Мама відпустила мою руку й сказала Ліз їхати швидше, але та похитала головою.

– Невдала ідея. Можемо підчепити поліційний супровід, і вони захочуть дізнатися, куди ми так женемо. А що мені їм казати – що треба побалакати з покійником, доки він не зник?

З того, як Ліз це сказала, я зрозумів, що вона не повірила ані слову з маминої розповіді, а просто їй потурала. І піддражнювала. Та мене це влаштовувало. Що ж до мами, навряд чи їй було діло до того, що думає Ліз. Головне, щоб вона довезла нас до Кротона-на-Гудзоні.

– Тоді якомога швидше.

– Прийнято, Ті-Ті.

Мені не подобалося, що вона так називає маму. Деякі діти в моєму класі так називали потребу сходити в туалет. Але маму це наче й не турбувало. Того дня вона б не відреагувала, навіть якби Ліз назвала її Бонні Бомбобуферс. Мабуть, навіть не помітила б.

– Хтось уміє берегти таємниці, а хтось – ні, – сказав я. Не зміг промовчати. Тобто, здається, я був сердитий.

– Припини, – попросила мама. – Мені зараз бракувало тільки, щоб ти дувся.

– Я не дуюся, – надуто відрізав я.

Я знав, що вони з Ліз близькі, але ми з нею мали бути ще ближчими. Вона могла б хоч запитати моєї думки про це, перш ніж розпатякати наш найбільший секрет якоїсь ночі в ліжку, коли вони з Ліз лежали після того, що Ріджис Томас називав «підійматися драбиною пристрасті».

– Я бачу, що ти засмучений. Можеш позлитися на мене згодом, але зараз ти мені потрібен, синку.

Вона неначе забула, що Ліз поряд, проте я бачив очі Ліз у дзеркалі заднього огляду і розумів, що вона дослухається до кожного слова.

– Добре. – Мамина подруга мене трохи лякала. – Не парся, мам.

Мама прочесала рукою волосся і на довершення смикнула себе за гривку.

– Яка несправедливість. Усе, що з нами сталося… що досі стається… це такий блядський пиздець! – Вона скуйовдила мені волосся. – Ти цього не чув.

– Ні, я це чув, – сказав я, бо досі злився. Хоча вона мала рацію. Пам’ятаєте, що я казав про життя ніби в романі Дікенса, тільки з матюками? Знаєте, чому люди читають такі книжки? Бо вони страшенно щасливі, що цей пиздець відбувається не з ними.

– Я вже два роки жонглюю рахунками, жодного не залишила несплаченим. Іноді я відсувала вбік маленькі, щоб оплатити великі, а іноді – великі, щоб оплатити купу дрібних. Але електрику нам не відрізали, і голодними ми не сиділи. Правда ж?

– Ага-ага-ага, – я сподівався викликати в неї усмішку. Не вдалося.

– А тепер… – Вона знову смикнула себе за гривку, від чого та геть злиплася. – Тепер пів десятка проблем вилізли одразу, а клята Видиральна податкова служба – головний шакал у зграї. Я тону в борговому морі. Сподівалася, що Ріджис мене врятує. Але сучий син склеїв ласти! У п’ятдесят років! Хто вмирає в п’ятдесят дев’ять, якщо не важить сто п’ятдесят кіло і не ширяється?

– Люди, в яких рак? – підказав я.

Мама слізно пирхнула носом і смикнула свою горопашну гривку.

– Спокійно, Ті, – пробурмотіла Ліз. І притулила долоню до маминої шиї, але сумніваюся, що мама це відчула.

– Та книжка могла б нас урятувати. Книжка, ціла книжка, і ніщо, крім книжки. – Вона несамовито реготнула, чим налякала мене ще більше. – Я знаю, що він написав лише кілька розділів, але про це ніхто не знає, бо він ні з ким не спілкувався, крім мого брата, доки Гаррі не захворів, а потім мене. Він не накидав сюжет і не писав нотаток, Джеймі, бо вважав, що це сковує творчий процес. А ще тому, що він цього не потребував. Він завжди чітко бачив перед собою напрямок.

Вона знову взяла мене за зап’ястя і стисла так сильно, що залишилися синці. Я побачив їх згодом, тієї ночі.

– Він може й досі бачити.

Ми скористалися драйв-іном у «Бургер Кінгу» Таррітауна, і я отримав обіцяний «Вопер». І шоколадний шейк. Мама не хотіла зупинятися, проте Ліз наполягла.

– Ті, він росте. Йому потрібен хавчик, навіть якщо тобі – ні.

За це вона мені подобалась, і ще за інші речі подобалась, але були й такі речі, які мене напружували. Важливі речі. До цього я ще дійду, доведеться, а поки що скажу так: моє ставлення до Елізабет Даттон, детективки 2-го класу з Департаменту поліції Нью-Йорка, було неоднозначним.

Вона ще дещо сказала перед тим, як ми дісталися Кротона-на-Гудзоні, і я маю про це згадати. Вона просто підтримувала розмову, але згодом (так, знову це слово) цей факт виявився важливим. Ліз сказала, що Гранатомет зрештою скоїв убивство.