Стівен Кінг - Згодом

Там чекає моя мати, бліда, як склянка молока. Знежиреного. Моя перша думка – помер дядько Гаррі, в якого тепер сталева пластинка в голові, щоб захищала його марний мозок. Що в певному жахливому сенсі було б насправді добре, бо так скоротилися б витрати. Та коли я запитую, вона відповідає, що з дядьком Гаррі (на той час він живе в третьосортному інтернаті в Піскатавеї – невпинно просувається на захід, наче якийсь довбонутий безмозкий піонер) усе гаразд.

Ще щось спитати я не встигаю – мама тягне мене коридором. Біля жовтого бордюра, де батьки висаджують дітей вранці й забирають удень, припарковано седан «форд» з блимавками на даху. А поряд з ним, у синій парці з написом NYPD [3] Департамент поліції Нью-Йорка ( англ. ). на грудях, стоїть Ліз Даттон.

Мама підганяє мене до машини, але я впираюся і змушую її зупинитися.

– Що таке? – питаю я. – Скажи!

Я не плачу, але сльози підступають. Відколи ми дізналися про Фонд Маккензі, поганих новин було багато, і мені здається, я більше не витримаю, але чую нову порцію. Ріджис Томас помер.

З нашої корони щойно випав діамант.

Тут я маю зробити відступ і розказати вам про Ріджиса Томаса. Як казала моя мама, більшість письменників дивні, як какашки, що світяться в темряві, і містер Томас саме таким і був.

Сага про Роаноук – так він це називав – на момент його смерті складалася з восьми книжок, кожна завтовшки з цеглину. «Старий Ріджис завжди щедро сипле, з горою», – одного разу прокоментувала мама. У вісім років я крадькома стягнув з полиці в офісі примірник першої, «Болото смерті в Роаноуку», і прочитав. Без проблем. Читати я вмів так само добре, як і розв’язувати математичні задачі та бачити мертвих (це правда, не вихваляння). До того ж «Болото смерті» – не зовсім «Поминки за Фіннеґаном».

Я не кажу, що це було погано написано, не думайте: що-що, а розказувати історії він умів. Там було багато пригод, безліч страшних сцен (особливо в Болоті смерті), пошук закопаних скарбів і велика гаряча купа старого доброго С-Е-К-С-У. З тієї книжки я дізнався про справжнє значення числа 69 більше, ніж мала б знати шестирічна дитина. І дещо інше з’ясував, хоча свідомий зв’язок провів згодом. Це про всі ті ночі, коли у нас залишалася ночувати мамина подруга Ліз.

Я б сказав, що сцена сексу в «Болоті смерті» траплялася раз на кожні п’ятдесят сторінок чи десь так. Була одна й на дереві, під яким повзали голодні алігатори. «П’ятдесят відтінків Роаноука», щоб ви собі розуміли. Коли тільки починався мій пубертат, Ріджис Томас навчив мене дрочити. І якщо без цієї інформації ви могли б обійтися, змиріться.

Ці книжки реально були сагою, в тому плані, що оповідали одну тривалу історію з сонмом персонажів, які переходили з одного тому в інший. Там були дужі чоловіки з білявим волоссям і розсміяними очима, слизькі чоловіки з очицями, що бігали, шляхетні індіанці (які в подальших книжках стали шляхетними корінними американцями) та жінки розкішної вроди з високими пружними грудьми. І всі вони – хороші, погані, пружногруді – постійно хотіли кохатися.

Стрижнем циклу, який змушував читачів купувати наступні книжки (тобто крім дуелей, убивств і сексу), був колосальний секрет зникнення всіх поселенців Роаноука. Чи було це справою рук головного поганця, Джорджа Тредґілла? Чи були ті поселенці мертві? Чи справді Роаноук стояв над стародавнім містом, сповненим предковічної мудрості? Що мав на увазі Мартін Бетанкур, коли сказав «Час – це ключ» перед тим, як упокоївся? Що насправді означало загадкове слово «кроатоан», вирізьблене над частоколом покинутого поселення? Мільйони читачів стікали слиною, бажаючи дізнатися відповіді на ці запитання. Якщо комусь у далекому майбутньому це здається малоймовірним, я вам просто скажу так: пошукайте твори Джудіт Кранц або Гарольда Роббінса. Їхню писанину теж читали мільйони.

Персонажі Ріджиса Томаса були класичною проєкцією. Чи, може, сказати б краще, видаванням бажаного за дійсне. Томас був дрібним зморщеним мужичком, чиє авторське фото зазвичай фотошопили, щоб його обличчя менше нагадувало жіночу сумочку. До Нью-Йорка він не приїжджав тому, що не міг. Той, хто писав про безстрашних чоловіків, які прокладають собі шлях крізь смертоносні болота, б’ються на дуелях і атлетично займаються сексом під зорями, був холостяком, страждав на агорафобію і жив сам-один. А ще в нього була страшна параноя (так казала моя мати) з приводу його роботи. Ніхто не бачив книжки, доки вона не була дописана. А після того, як перші два томи спіткав такий приголомшливий успіх і вони місяцями очолювали хіт-паради бестселерів, поняття «ніхто» поширилось і на редактора. Письменник наполягав, щоб книжки публікували в тому вигляді, в якому він їх написав, слово в слово, бо це золото.