Стівен Кінг - Згодом

Я розповідаю вам усе, що сам дізнавався по крихтах і дрібках – як та підслухана розмова між мамою та її подругою-редакторкою. Я певен, ви це розумієте, і певен, вам не треба розказувати, що Фонд Маккензі був насправді великою жирною пірамідою. Працювало все так: Маккензі та його весела ватага злодіїв приймали мегамільйони від населення, виплачували великі відсотки, а більшість інвестиційного бабла привласнювали. На плаву все тримали, заманюючи нових інвесторів, переконуючи кожного, який він особливий, бо лише нечисленні обрані долучені до Фонду. Нечисленними обраними, як виявилося, були тисячі: від бродвейських продюсерів до багатих удів, які ледь не за ніч перестали бути багатими.

Така піраміда залежить від того, що інвестори мають бути задоволені прибутками й не тільки не забирати з Фонду початкові інвестиції, а й докладати ще. Якийсь час схема працювала добре, та 2008 року, коли економіка обвалилася, майже всі учасники Фонду зажадали свої гроші назад, а грошей на місці не виявилося. Маккензі був дрібним спекулянтом порівняно з Мейдоффом, королем фінансових пірамід, але він влаштував старому Берну непогану конкуренцію: прийняв понад двадцять мільярдів доларів, а на рахунках Фонду залишалося мізерних п’ятнадцять мільйонів. Він сів у тюрму, що дало людям сатисфакцію, але, як іноді казала мама, «запеклість – не харчі, а помста не сплачує рахунків».

– Усе гаразд, усе гаразд, – казала вона мені, коли новини про Маккензі пішли по всіх телеканалах і в «Таймс». – Не переживай, Джеймі.

Однак темні кола під її очима свідчили про те, що сама вона сильно переживала, і на це в неї було багацько підстав.

Ось про що я дізнався згодом: усі активи, до яких мама тоді мала доступ, зводилися приблизно до двохсот тисяч, і це включно з її та моїм страховими полісами. А яка фінансова відповідальність на ній висіла, вам краще не знати. Просто згадайте, що наша квартира була на Парк-авеню, офіс агенції розташовувався на Медісон-авеню, а заклад, де доглядали за неповносправними, в якому жив дядько Гаррі («Якщо це можна назвати життям», – так і чую материн голос), був у Паунд-Ридж, а це приблизно так само дорого, як звучить.

Перше, що зробила мама, – закрила офіс на Медісон. Після того вона працювала з дому, з Палацу-на-Парк, принаймні якийсь час. Частину орендної плати вона покрила авансом, перевівши в готівку ті страхові поліси, про які я згадував, зокрема й брáтів, але цього могло вистачити на вісім-десять місяців, не більше. Здала в оренду квартиру дядька Гаррі в Спіонку. Продала «рендж-ровер» («Джеймі, все одно нам у місті машина ні до чого») і купу перших видань різних книжок, зокрема й «Подивись на свою домівку, янголе» Томаса Вулфа з автографом. Над цим вона плакала і сказала, що й половини справжньої вартості за нього не отримала, бо ринок рідкісних видань також у задниці завдяки купі продавців, яким так само припекло отримати готівку, як і їй. Нашу картину Ендрю Ваєта теж довелося продати. І щодня мама проклинала Маккензі за те, що він такий злодюжний грошолюбний бидлячий членососний кривавий ходячий геморой. Часом прокльонів перепадало й дядьку Гаррі: вона казала, що вже до кінця року той поселиться за сміттєвим баком і так йому і треба. Задля справедливості слід додати, що згодом вона шпетила саму себе за те, що не послухалася Ліз і Монті.

– Почуваюся коником-стрибунцем, який бавився все літо замість працювати, – одного вечора сказала вона мені. Здається, в січні чи лютому 2009-го. На той час Ліз іноді залишалася ночувати в нас. Але не тієї ночі. Того разу я чи не вперше помітив пасма сивини в гарному рудому маминому волоссі. А може, я запам’ятав тому, що вона розплакалась і настала моя черга її втішати, хоча я ще був зовсім малим і не вмів як слід цього робити.

Того літа ми переїхали з Палацу-на-Парк у значно тісніше помешкання на Десятій авеню. «Не помийка, – прокоментувала мама, – і ціна нормальна». А ще: «Не я буду, якщо поїду з міста. Це буде все одно що викинути білий прапор. Я почну втрачати клієнтів».

Агенція, звісно, переїхала разом з нами. Офіс розташовувався в тій кімнаті, де могла бути моя спальня, якби становище не було таким гівняно-патовим. Тому моєю кімнатою стала комірка, що прилягала до кухні. Там було спекотно влітку і холодно взимку, зате добре пахло. Думаю, раніше там була комора, де зберігалися харчі.

Мама перевела дядька Гаррі в заклад у Бейонні. Про це місце краще розказувати якнайменше. Найкращим у ньому було, мабуть, те, що бідолашний дядько Гаррі все одно не розумів, де він; мочитися в штани він з таким самим успіхом міг і в готелі «Беверлі-Гілтон».