Стівен Кінг - Згодом

– Я пам’ятаю.

Шкода, що не забув.

Мама досі стояла на коліні, дивлячись мені в очі.

– Ось у чому річ. Те, що люди не вірять, – добре. Але одного дня хтось може й повірити. І після цього почнуть говорити щось не те або над тобою нависне справжня небезпека.

– Чому?

– Є такий старий вислів, Джеймі: мертві нічого не скажуть. Але тобі скажуть, так? Мертві чоловіки та жінки говорять з тобою. Ти кажеш, що вони мусять відповідати на запитання і давати правдиві відповіді. Так, наче смерть – це ін’єкція тіопенталу натрію.

Я поняття не мав, що воно таке, і мама напевно прочитала це на моєму обличчі, бо сказала, щоб я не звертав уваги, а краще згадав, що мені розповіла місіс Беркетт, коли я спитав про персні.

– Ті персні були цінні, особливо каблучка. Люди помирають з таємницями, Джеймі, і завжди будуть інші люди, яким ці таємниці треба вивідати. Я не хочу тебе лякати, однак іноді переляк – це єдиний дієвий урок.

«Як той чоловік у Центральному парку був уроком про те, що треба обережно їздити в транспортному потоці й надівати шолом, коли сідаєш на велосипед», – подумав я… але вголос не сказав.

– Я про це не буду розповідати, – пообіцяв.

– Ніколи. Тільки мені. Якщо треба буде.

– Добре.

– Чудово. Ми порозумілися.

Вона підвелася, і ми пішли у вітальню дивитися телик. Коли серіал скінчився, я почистив зуби, попісяв і помив руки. Мама підіткнула мені ковдру, поцілувала і сказала те, що й завжди: «Солодких снів, гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку».

Зазвичай після цих слів я до ранку її не бачив. Чув дзенькіт скла, коли вона наливала собі другий келих вина (чи третій), потім джаз стихав до ледь чутного, адже вона бралася до читання якогось рукопису. Та тільки, здається, у мам є додаткове чуття, бо того вечора вона повернулась і сіла на моє ліжко. А може, почула, що я плачу, хоч я й намагався тихіше. Бо (це теж її улюблені слова) краще бути частиною рішення, ніж частиною проблеми.

– Що таке, Джеймі? – спитала вона, гладячи моє волосся. – Ти згадуєш похорон? Чи місіс Беркетт, яка там була?

– Мамо, що зі мною буде, якщо ти помреш? Мене відправлять у дитбудинок?

Бо сто процентів, блін, не до дядька Гаррі.

– Авжеж ні, – мама й далі погладжувала мені волосся. – І це те, що ми називаємо «спірним питанням», Джеймі, бо я не збираюся помирати ще дуже довго. Мені тридцять п’ять років, а це значить, що попереду в мене більш ніж половина життя.

– А якщо в тебе буде те, що в дядька Гаррі, і тобі доведеться жити там, де він? – Моїми щоками текли нестримні сльози. Від того, що вона погладжувала мені лоба, ставало краще, та разом з тим я сильніше плакав, хтозна чому. – Там погано пахне! Сечею!

– Така ймовірність зовсім крихітна. Якщо ти поставиш її поряд з мурахою, то здаватиметься, що мураха завбільшки з Ґодзіллу.

Від цього порівняння я заусміхався, і одразу полегшало. Тепер, коли я старший, я розумію, що вона або брехала, або сама не знала. Але той ген, який запускає хворобу дядька Гаррі – раннього Альцгеймера, – обійшов її стороною. І слава Богу.

– Я не помру, ти не помреш, і я думаю, цілком може бути так, що ця твоя дивна здібність сама собою зникне, коли ти станеш старшим. То… як, усе добре?

– Добре.

– Більше ніяких сліз, Джеймі. Тільки солодких снів…

– Гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку, – закінчив я.

– Так-так-так.

Вона поцілувала мене в лоба і вийшла. Залишивши двері прочиненими, як це робила завжди.

Я не хотів їй казати, що сльози в мене потекли не через похорон і не через місіс Беркетт, бо вона не була страшна. Більшість не страшні. Але той велосипедист у Центральному парку налякав мене до дрижаків. Він був страшнючий.

Ми були на 86-й вулиці Трансверс, їхали на Вейв-гілл у Бронкс, куди мене запросили на гучне свято з нагоди дня народження моєї подружки з дитячого садочка. («Ось де дитину жахливо балують», – прокоментувала мама.) Подарунок для Лілі я тримав на колінах. Ми обігнули поворот і побачили натовп людей, що зібрався на вулиці. Напевно, там щойно сталася ДТП. Чоловік лежав половиною тіла на проїжджій частині, половиною – на тротуарі, поряд валявся понівечений велосипед. Хтось накрив верхню половину курткою. На нижній половині були чорні велошорти з червоними смугами по боках, шарнірний наколінник і кросівки, залиті кров’ю. Кров була й на його шкарпетках та ногах. Ми чули виття сирен, що наближалися.

Поряд з ним стояв той самий чоловік у тих самих велосипедках і наколіннику. Волосся в нього було сиве і скривавлене. А обличчя провалилося рівно посередині, мабуть, від удару об бордюр. Ніс був неначе розщеплений на дві половини, і рот так само.