Стівен Кінг - Згодом

– Марті, а ви в шафах шукали? Я про персні.

– Чого б то вона ховала персні в шафу?

Цілком логічне запитання.

– Ну, якщо в неї був інсульт, вона могла мислити не дуже чітко.

Ми вечеряли за маленьким круглим столом у кухонному куточку. Місіс Беркетт сиділа на стільці за барною стійкою і енергійно закивала після цих маминих слів.

– Може, й подивлюся, – протягнув містер Беркетт, але досить-таки нерішучим тоном. – Та зараз я занадто втомлений і засмучений.

– Ви подивіться у спальні, коли руки дійдуть, – сказала мама. – А я буквально зараз гляну в коридорі. Після такої порції кисло-солодкої свинини розтяжка піде мені тільки на користь.

Місіс Беркетт сказала:

– Вона до цього сама додумалася? Я й не знала, що вона така розумна.

Її голос уже став ледве чутним. Мине ще трохи часу, і я взагалі перестану її чути, бачитиму тільки, як рот ворушиться, наче вона за товстою шибкою. А невдовзі після цього вона зникне.

– Моя мама дуже розумна, – сказав я.

– Я й не заперечую, – відповів містер Беркетт. – Але якщо вона знайде ті персні в коридорній шафі, я з’їм свого капелюха.

Тієї ж миті мама вигукнула: «Знайшла!» – і повернулася з перснями на розкритій долоні простягнутої руки. Обручка була цілком звичайною, а от каблучка на заручини вражала розміром – ледь не завбільшки з очне яблуко. Справжній сліпучий діамант.

– Боже мій! – закричав містер Беркетт. – Як, заради всього святого?..

– Я помолилася святому Антонієві, – сказала мама, але швидко кинула погляд у мій бік. І побіжно всміхнулася. – «Тоні, Тоні, поможи! Де загублене, підкажи!» І, як бачите, подіяло.

Я подумав, чи не запропонувати містерові Беркетту солі й перцю до капелюха, проте промовчав. Час для дотепів був невдалий. Та й мама завжди казала, що ніхто не любить людей, які корчать із себе найрозумніших.

Похорон відбувся через три дні. Для мене то була перша така подія, і цікава до того ж, але не сказав би, що розважальна. Принаймні мамі не довелося бути головною втішальницею. Містер Беркетт мав брата і сестру, вони й узяли на себе цю роль. Старі, однак не настільки, наскільки він сам. Містер Беркетт проплакав усю поминальну службу, і сестра повсякчас подавала йому паперові хустинки. Здавалося, ніби її сумочка наповнена ними по вінця. Аж дивно, як там поміщалося щось інше.

Того вечора ми з мамою замовили піцу з «Домінос». Вона пила вино, а я – «Кул-Ейд», як стимул за те, що добре поводився на похороні. Коли від піци залишився останній шматок, мама спитала, чи була там, на мою думку, присутня місіс Беркетт.

– Ага. Вона сиділа на сходинках, які вели нагору, до того місця, де говорили її друзі й священник.

– Кафедра. А ти міг… – Вона підняла останній шматок, подивилася на нього і поклала назад. А потім глянула на мене. – Ти міг бачити крізь неї?

– Як крізь привида у фільмі? Це ти маєш на увазі?

– Так. Напевно, саме це я й маю на увазі.

– Нє-а. Вона була там уся, тільки в нічній сорочці. Я здивувався, коли її побачив, бо вона померла три дні тому. Так довго вони майже ніколи не залишаються.

– А що, просто зникають? – немовби намагаючись укласти це в голові. Я бачив, що мамі не подобається про це говорити, але зрадів, що вона заговорила. Бо мені полегшало.

– Ага.

– Джеймі, що вона там робила?

– Просто сиділа. Раз чи два глянула на свою труну, але в основному дивилася на нього.

– На містера Беркетта. Марті.

– Так. Один раз вона щось сказала, але я не розчув. Дуже скоро після смерті їхні голоси починають стихати, наче музику прикрутили в автомобільному радіо. А через якийсь час ти взагалі перестаєш їх чути.

– А потім вони зникають.

– Так, – кивнув я. У горлі з’явився клубок, тому я допив залишки «Кул-Ейду», щоб його прогнати. – Зникають.

– Допоможи прибрати, – попросила мама. – А потім подивимося серію «Торчвуду», якщо захочеш.

– Ага, круто!

Мені «Торчвуд» не здавався таким уже крутим, але можливість не лягати спати ще годину після мого звичного часу була дуже крута.

– Добре. Тільки внесемо ясність: звичкою це у нас не стане. І спочатку я маю тобі дещо сказати, і це дуже серйозно, тому я хочу, щоб ти уважно послухав. Дуже уважно.

– Гаразд.

Вона опустилася на одне коліно, щоб наші обличчя опинилися приблизно на одному рівні, і взяла мене за плечі, делікатно, але твердо.

– Джеймі, ніколи й нікому не розказуй про те, що бачиш померлих. Ніколи.

– Мені все одно не повірять. Ти ж не вірила.

– Трохи вірила. З того дня в Центральному парку. Пам’ятаєш? – Вона здмухнула гривку. – Ну звісно, ти пам’ятаєш. Як ти міг забути?