Стівен Кінг - Згодом

Ми з мамою подалися коридором далі, до квартири 3С, і мама відімкнула нам двері. Що забрало деякий час, бо на дверях було три замки. Вона казала, це та ціна, яку платиш за стильне життя. Ми мали шестикімнатну квартиру, вікна якої виходили на Парк-авеню. Мама називала квартиру Палацом-на-Парк. Двічі на тиждень у нас бувала прибиральниця. Мамин «рендж-ровер» стояв у гаражі-паркінгу на Другій авеню, а іноді ми їздили до помешкання дядька Гаррі в Спіонку. Завдяки Ріджису Томасу та кільком іншим авторам (але найбільше – старому доброму Ріджису) ми жили на широку ногу. Так тривало недовго, однак до цієї гнітючої обставини я дуже скоро дійду. Озираючись у минуле, я іноді думаю, що моє життя було як роман Дікенса, тільки з матюками.

Мама кинула торбу з рукописом і свою сумочку на диван і сіла. Диван пердючо рипнув, що зазвичай викликало в нас напад сміху. Але не того дня.

– Боже, ну що за блядство, – зітхнула мама і одразу ж підняла руку жестом «стоп». – Ти…

– Нічого не чув, нє-а, – підтвердив я.

– Добре. Треба купити собі комірець з електрошокером, який б’ється щоразу, коли я матюкаюся при тобі. Хоч так навчуся. – Вона випнула нижню губу і здмухнула з лоба гривку. – Мені ще двісті сторінок найсвіжішого Ріджиса прочитати…

– А цей як називається? – спитав я, знаючи, що в назві точно будуть слова «з Роаноука». Вони завжди там були.

– «Діва-примара з Роаноука». Один з його найкращих, багато се… багато поцілунків і обіймів.

Я наморщив носа.

– Вибач, малий, але жінкам подобається калатання серця і розпашілі стегна. – Вона кинула погляд на торбину з «Дівою-примарою з Роаноука», скріплену звичними шістьма-сімома гумками, одна з яких завжди ляскала і примушувала маму видавати найдобірніші матюки. Багатьма я й досі користуюся. – Мені вже нічого не хочеться, крім келиха вина. А може, й цілої пляшки. Мона Беркетт була знаменитою занозою в задниці, без неї йому насправді може бути й краще, але зараз він убитий. Дуже сильно сподіваюся, що в нього є родичі, бо ідея бути головною втішальницею мені якось не дуже.

– Вона його теж любила, – сказав я.

Мама якось дивно на мене глянула.

– Так? Ти думаєш?

– Я знаю. Вона сказала щось погане про мою індичку, а потім заплакала й поцілувала його в щоку.

– Джеймсе, ти це собі науявляв, – сказала мама, але без особливого ентузіазму.

На той час вона вже знала, я впевнений, що знала, однак дорослим важко дається віра. А чому? Я вам розкажу. Коли в дитинстві вони дізнаються, що Санта-Клаус – це фейк, Золотоволоска – не справжня дівчинка, а великодній кролик – це туфта (всього три приклади, я можу навести більше), все ускладнюється і вони перестають вірити в будь-що, чого не можуть побачити на власні очі.

– Нє-а, не науявляв. Вона сказала, що не бути мені Рембрандтом. А хто це?

– Художник, – мама знову здмухнула гривку. Не знаю, чому вона її не відрізала чи не носила іншої зачіски. Бо вона могла, така була красива.

– Коли підемо вечеряти, не смій нічого казати містерові Беркетту про те, що тобі привиділося.

– Не скажу, – пообіцяв я. – Але вона права. Моя індичка – відстій.

І від цього мені стало дуже сумно.

Мабуть, мама це побачила, бо розкрила мені обійми.

– Синку, іди сюди.

Я підійшов і обійняв її.

– Твоя індичка – красуня. Це найкрасивіша індичка, яку я бачила в житті. Я повішу її на холодильник, і вона висітиме там вічно.

Я обійняв маму з усією своєю силою і притулився лобом до ямки на її плечі, щоб вдихати пахощі парфумів.

– Я люблю тебе, мам.

– І я тебе люблю, Джеймі, сильно-пресильно. А тепер іди пограйся чи подивись телик. Мені треба зробити кілька дзвінків, а потім замовлю китайську їжу.

– Добре. – Я вже рушив у бік своєї кімнати, та раптом зупинився. – Вона поклала свої персні на верхню полицю шафи в коридорі, за якимись альбомами.

Мама подивилася на мене, розтуливши від подиву рота.

– Навіщо?

– Я в неї спитав, вона сказала, що не знає. Сказала, що на той час її думки вже потопали в крові.

– Господи, – прошепотіла мама і притулила долоню до горла.

– Придумай, як йому про це сказати, коли будемо їсти китайське. Тоді він не розхвилюється. А можна мені курку генерала Цо?

– Так, – кивнула вона. – І коричневий рис, не білий.

– Так-так-так, – відповів я і пішов гратися з лего. Я майстрував робота.

Квартира Беркеттів була меншою за нашу, але гарною. Після вечері, коли ми вже ласували печивом з передбаченням (моє повідомило, що «пір’їна в руці краща за пташку в небі», хоча для мене то була повна нісенітниця), мама спитала: