Стівен Кінг - Згодом

Я зробив так, як мама сказала, тільки спершу, поки вона милася в душі, зайшов у її спальню. Газета лежала на ліжку, розгорнута на сторінці, де пишуть про тих мертвих, які досить знамениті для «Таймс». Фото чоловіка з Центрального парку надрукували. Його звали Роберт Гаррісон. У свої чотири роки я вже вмів читати на рівні третього класу, мама дуже цим пишалася, і в заголовку статті важких слів не було, тому я його прочитав (і більш нічого): «ПРЕЗИДЕНТ ФОНДУ “МАЯК” ЗАГИНУВ У ДТП».

Згодом я бачив іще кількох мерців – той вислів про «посеред життя ми в смерті» [2] Media vita in morte sumus ( лат. ) – перший рядок григоріанського хоралу. істинніший, ніж думають люди, – і часом я щось казав мамі, але переважно мовчав, бо розумів, що це її засмучує. Тільки після того, як померла місіс Беркетт і мама знайшла в шафі її персні, ми знову по-справжньому про це заговорили.

Того вечора, коли вона вийшла з моєї кімнати, я думав, що не засну, а якщо й засну, то насниться мені чоловік з Центрального парку з розкроєним обличчям і кістками, що стирчать з носа, або привидиться мама одночасно в труні й на сходинках до кафедри, там, де тільки я зможу її побачити. Але наскільки пригадую, мені взагалі нічого не снилося. На ранок я прокинувся з хорошим самопочуттям, і мама добре почувалася, і ми дуркували, і вона почепила мою індичку на холодильник, а потім вліпила на неї нафарбованими губами великого цьомчика, від чого я захихотів, і відвела мене до школи, і місіс Тейт розказувала про динозаврів, і життя тривало два роки, хороше життя, як зазвичай воно і є. Тривало, доки не розсипалося на друзки.

Коли мама зрозуміла, як усе погано, я почув, що вона говорить з Енн Стейлі, подругою-редакторкою, про дядька Гаррі по телефону. Мама сказала:

– Він слабував на голову ще до того, як став слабим. Тепер я це розумію.

У шість років я б і гадки не мав, про що вона. Але на той час мені вже було вісім, скоро мало виповнитися дев’ять, і принаймні частково я розумів. Мама мала на увазі той капець, у який вляпався її брат – і втягнув її – ще до того, як ранній Альцгеймер, мов нічний злодій, викрав його розум.

Я з нею, звісно, погоджувався; вона була моєю мамою, і ми з нею були вдвох проти цілого світу, команда з двох. Я ненавидів дядька Гаррі за ту біду, в яку ми потрапили. І тільки згодом, коли мені було дванадцять чи, може, навіть чотирнадцять, я усвідомив, що моя мати теж частково була винна. Можна було вибратися, поки ще був час, і вона могла це зробити, однак не зробила. Як і дядько Гаррі, який заснував літературну агенцію Конкліна, вона багато знала про книжки, але недостатньо – про гроші.

Вона навіть мала два попередження. Перше – від своєї подруги, Ліз Даттон. Ліз працювала детективкою в поліції Нью-Йорка і була великою шанувальницею серії Ріджиса Томаса про Роаноук. Мама познайомилася з нею на вечірці-презентації одного з цих романів, і вони знайшли спільну мову. Що виявилося не надто добрим поворотом. До цього я ще дійду, але поки що просто скажу, що Ліз сказала мамі: Фонд Маккензі неправдоподібно ідеальний. Це могло бути приблизно в той час, коли померла місіс Беркетт, я не впевнений, але знаю, що до осені 2008 року, коли економіка накрилася мідним тазом. А разом з нею – і наша частка її.

Колись дядько Гаррі грав у ракетбол у якомусь елітному клубі біля Пірсу-90, де причалюють великі судна. Один з тих друзів, з якими він грав, був бродвейським продюсером. Він і розповів дядькові про Фонд Маккензі. Друг назвав його ліцензією на рубання бабла, і дядько Гаррі сприйняв його слова за щиру правду. Та й чому б не сприйняти? Друг спродюсував мільйон мюзиклів, які йшли на Бродвеї мільйон років, та й по всій країні теж, і роялті просто лилися потоком. (Син літературної агентки, я точно знав, що таке роялті.)

Дядько Гаррі порозпитував, поговорив з якимось великим цабе, яке працювало в тому Фонді (хоча не з самим Джеймсом Маккензі, бо дядько Гаррі в цілому був лише маленьким цабе), і вклав купу грошей. Дохід був такий шикарний, що він вклав ще. А потім ще. Коли в нього почався Альцгеймер – і дуже швидко пішло погіршення, – мама перебрала на себе керування всіма фінансами. І не тільки не забрала все з Фонду Маккензі, а й вклала в нього ще більше грошей.

Монті Ґрішем, юрист, який тоді допомагав з контрактами, не лише радив їй не вкладати більше, а й сказав забирати все, поки ще можна. Це було те друге попередження, яке вона отримала невдовзі після того, як очолила агенцію Конкліна. Також він сказав: коли щось здається неправдоподібно хорошим, то, мабуть, так воно і є.