Стівен Кінг - Згодом

До письменників, які видають по книжці на рік (Ельдорадо кожного літературного агента), він не належав, зате був надійний – книжка, в назві якої фігурувало слово «Роаноук», з’являлася що два-три роки. Перші чотири вийшли ще за каденції дядька Гаррі, наступні п’ять – під маминим керівництвом. Зокрема й «Діва-примара з Роаноука», яку Томас оголосив своїм передостаннім твором. Остання книжка циклу, пообіцяв він, відповість на всі запитання, які виникали у відданих читачів ще з часу тих перших вилазок на Болото смерті. Крім того, ця книжка буде найдовшою в циклі, міститиме приблизно сімсот сторінок. (Що дозволить видавцеві накинути зайвий долар-два до ціни покупки.) А коли з Роаноуком та всіма його таємницями буде покінчено, зізнався автор моїй матері під час одного з її візитів до його маєтку на півночі штату Нью-Йорк, він має намір розпочати багатотомний цикл, присвячений «Марії Селесті» [4] «Марія Селеста» – корабель-привид. Судно, покинуте екіпажем і знайдене 4 грудня 1872 року за 400 миль від Гібралтару. .

Усе це здавалося чудесним – доки він не помер за письмовим столом, написавши всього тридцять сторінок свого маґнум опусу. Йому заплатили неслабий аванс – три мільйони. Але якби книжки не було, аванс довелося б повертати, разом з нашою часткою. От тільки наша частка вже або зникла, або була зарезервована. І тут, як ви вже могли здогадатися, на сцену мав вийти я.

Окей, на цьому наш відступ закінчено.

Коли ми наближалися до патрульної машини без розпізнавальних знаків (я знав, що це, бо не раз бачив її перед нашим будинком зі знаком «ЧЕРГОВИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ» на торпедо), Ліз привідкрила край куртки, щоб показати порожню кобуру. То був наш внутрішній жарт. «Коли поряд мій син, жодної зброї» – мамине непорушне правило. Ліз завжди показувала мені порожню кобуру, коли вона висіла в неї на плечах, і я безліч разів її бачив на кавовому столику в нашій вітальні. А ще – на тумбочці з того боку ліжка, яким не користувалася мама, і в дев’ять років я вже досить добре розумів, що це означає. У «Болоті смерті в Роаноуку» було кілька парких сцен за участю Лори Ґудг’ю та П’юріті Бетанкур, удови Мартіна Бетанкура («п’юріті» – чистота англійською, але це не про неї).

– А що вона тут робить? – спитав я в мами, коли ми підійшли до машини. Ліз була поряд, тому казати таке було неввічливо, навіть відверто грубо, але мене щойно висмикнули з уроку і ще до виходу надвір сказали, що наш талон на харчування анульовано.

– Залазь, чемпіоне, – сказала Ліз. Вона завжди називала мене чемпіоном. – Час не чекає.

– Я не хочу. У нас на обід будуть рибні наґетси.

– Нє-а, – мотнула головою Ліз. – Будуть «Вопери» [5] Фірмовий бургер у мережі ресторанів швидкого харчування «Бургер Кінг». й картопля фрі. Я пригощаю.

– Сідай, – сказала мама. – Будь ласка, Джеймі.

І я поліз на заднє сидіння. На підлозі валялося кілька обгорток від фастфуду з ресторанів «Тако Белл», пахло попкорном з мікрохвильовки. Витав ще й інший запах. Він асоціювався в мене з відвідинами дядька Гаррі в різноманітних інтернатах, та принаймні не було металевих ґрат, що відділяли переднє сидіння від заднього. Я бачив такі в поліцейських серіалах, які дивилася мама (особливо вона полюбляла «Дроти»).

Мама сіла спереду, і Ліз рушила, на першому червоному світлі загальмувавши, щоб увімкнути блимавку на торпедо. Почалося «блим-блим-блим», і навіть без сирени автівки давали нам дорогу, тому ми блискавою домчали до магістралі ФДР.

Мама розвернулася і подивилася на мене між сидіннями таким поглядом, що мені стало страшно. Здавалося, вона у відчаї.

– Джеймі, він може бути у своєму будинку? Тіло напевно забрали в морг чи в бюро ритуальних послуг, але він сам може бути вдома?

Відповісти я міг тільки «не знаю», але я цього не сказав. І взагалі нічого спочатку не сказав. Занадто був приголомшений. І скривджений. А може, навіть злий, точно не пам’ятаю, а от приголомшеність і кривда добре закарбувалися в пам’яті. Вона мені наказала нікому ніколи не розказувати, що бачу мертвих, і я мовчав. А сама розказала. Розпатякала Ліз. Ось чому Ліз приїхала з нею і невдовзі скористається сигналом-блимавкою на торпедо, щоб розігнати транспорт з дороги на Спрейн-Брук-Парквей.

Після довгої мовчанки я спитав:

– Давно вона знає?

Я побачив, як Ліз підморгує мені в дзеркалі заднього огляду таким особливим підморгуванням, яке означає «у нас є таємниця». Мені це не сподобалось. Таємниця мала бути в нас із мамою.