Стівен Кінг - Згодом

– Ага. До нього прикріплена блакитна стрічка. Це з…

– Конкурсу на знання орфографії, в якому він переміг! У тому інтерв’ю він ще з неї сміявся і назвав «моєю безглуздою кривляниною».

– Може, й так, – погодився містер Томас. – Але більшість письменників займаються безглуздою кривляниною і піддаються забобонам. Ми в цьому як бейсболісти, Джиммі. А хто буде сперечатися з дев’ятьма поспіль бестселерами «Нью-Йорк Таймс»?

– Я Джеймі, – виправив я.

Ліз промовила:

– Ті, це ти чемпіону розповіла про те інтерв’ю. Точно ти. Або він сам прочитав. Він у тебе збіса добре читає. Він знав, от і все, тому…

– Тихо, – люто шикнула на неї мама. І Ліз підняла руки вгору, немов казала: здаюся.

Мама ступила крок і стала збоку від мене, вдивляючись у доріжку, всипану гравієм, на якій нікого не було (принаймні такий вигляд це мало для неї). А містер Томас стояв буквально перед нею, запхавши руки в кишені шортів. Вони були широкі, тому я сподівався, що він не відтягуватиме кишені донизу, бо мені здалося, що трусів на ньому немає.

– Скажи йому те, що я сказала тобі йому сказати!

Мама хотіла, щоб я сказав от що: він має нам допомогти, інакше тонка фінансова крига, по якій ми ходимо вже рік чи більше, провалиться під нами, і ми втопимося в океані боргів. А ще – що агенція вже втрачає клієнтів, бо деякі письменники дізналися про наші проблеми і що ми можемо вимушено закритися. Щури, які біжать з корабля, – от як вона їх назвала одного вечора, коли Ліз не було, а келих вина був уже четвертий.

Але всією цією бла-балаканиною я не парився. Мерці мусять відповідати на твої запитання – принаймні доки не зникнуть, – і мусять казати правду. Тому я просто перейшов до головного.

– Мама хоче знати, про що «Секрет Роаноука». Їй треба знати весь сюжет. Вам відомий весь сюжет повністю, містере Томас?

– Звичайно. – Він запхав руки ще глибше в кишені шортів, і мені стало видно тонку смужку волосся, що збігала вниз його животом від пупа. Я не хотів цього бачити, але побачив. – Перш ніж написати хоч щось, я завжди знаю все.

– І все тримаєте в голові?

– Доводиться. Інакше хтось може поцупити. Викласти в інтернет. Заспойлити сюрприз.

Якби він був живий, це прозвучало б як параноя. А мертвий він просто констатував факт, або те, що фактом вважав. І слухайте, мені здалося, що певною мірою він має рацію. Комп’ютерні тролі постійно розтріпували якісь таємниці в інтернеті, від нудної фігні типу секретів політиків до речей по-справжньому важливих. Як, наприклад, сюжет фінальної серії нового сезону «Межі» [9] «Межа» («The Fringe») – американський науково-фантастичний містичний серіал. .

Ліз відійшла від нас із мамою, сіла на лавку біля басейну, поклала ногу на ногу й закурила. Вона явно вирішила дозволити психам вільно командувати психушкою. І мене це влаштовувало. У Ліз були свої переваги, але того ранку вона заважала.

– Мама хоче, щоб ви мені все розповіли, – сказав я містерові Томасу. – Я перекажу їй, і вона напише останню книжку про Роаноук. А всім скаже, що перед смертю ви майже все їй надіслали, разом із вказівками про те, як закінчити останні кілька розділів.

Живий, він би заволав, почувши, що хтось закінчить його книжку; робота була найважливішим у його житті, він дуже ревниво до неї ставився. Але тепер те, що від нього залишилося, лежало десь на столі в патологоанатома, в захисних шортах і жовтому паску, яким він був підперезаний, коли писав останні кілька речень. А та версія письменника, яка стояла переді мною, більше не відчувала ані ревнощів, ані бажання одноосібно володіти своїми секретами.

– А вона зможе? – от і все, що спитав він.

Дорогою до Коблстоун-Котеджу мама запевнила мене (та Ліз), що вона справді на таке здатна. Ріджис Томас наполягав, щоб жоден редактор не вимазав жодного його дорогоцінного слова. Але насправді мама спокійно роками редагувала його книжки, просто йому про це не казала – ще відтоді, як дядько Гаррі був при своєму розумі й керував бізнесом. Деякі правки були доволі значними, але він так і не дізнався про них… чи принаймні нічого не сказав. Якщо хтось у цьому світі й зміг би наслідувати стиль містера Томаса, то це моя мати. Але проблема була не в стилі. Вона була в сюжеті.

– Зможе, – коротко відповів я, бо це було простіше, ніж усе це йому переказувати.

– А хто та друга жінка? – спитав містер Томас, тицьнувши пальцем у Ліз.

– Мамина подруга. Ліз Даттон.

Ліз на секунду підвела на мене погляд, а потім закурила нову сигарету.