Рэй Брэдбери - День повернення додому

Тімоті піднімався сходами нагору, сходинка за сходинкою, і гірко плакав.

— Це ж займе лише хвилинку, — наполягала миловида дружина дядька Ейнара.

— Я відмовляюся, — сказав він, — і це зайняло лише секунду!

— Я гарувала від досвіта, — провадила вона своє, намагаючись випростати спину, — а ти палець об палець не вдариш, щоби мені допомогти? Збирається на дощ!

— То хай собі збирається, — він підвищив голос, — я не хочу, щоби мене торохнула блискавка через твоє прання.

— Ти ж можеш це зробити граючись, я й оком не встигну кліпнути!

— Повторюю ще раз: я відмовляюся. — Широкі, немовби парусинові крила дядька Ейнара нервово й обурено зумкотіли за його спиною.

Вона тицьнула йому тонкий шнурок, на який були прищіплені з чотири дюжини щойно випраних речей. Він з огидою покрутив його.

— Ось до чого я докотився, — ображено бубонів собі під ніс Ейнар, — ось до чого, ось до чого, ось до чого! — І ледь не вмився гіркими і злими слізьми.

— Не плач, бо ще більше намочиш прання, — сказала дружина, — давай злітай і просуши його!

— Просуши, — його голос звучав низько, глухо і дуже скривджено, — їй, бач, байдуже, чи рине злива, чи бабахне громовиця!

— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця гарма-дарма. Хіба от що, я спробую розвісити у домі…

Це його переконало. Він найбільше не терпів, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоби дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар підстрибнув. Залопотіли великі зелені крила.

— Лише на вигін, не далі загорожі!

Вихор: він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря. Ви б навіть не встигли вимовити: «У дядька Ейнара зелені крила», як він уже промайнув над своїм обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні і вилясках крил туго випинався шнурок із пранням.

— Лови!

Повертаючись назад, дядько плавно спустив сухий, наче поп-корн, одяг униз, на покривала, які дружина заздалегідь розстелила на землі.

— Дякую! — крикнула вона.

— Гех, — крикнув він, і гайнув під яблуню думати свої думи.

Прегарні, шовковисті крила дядька Ейнара звисали позаду нього, наче бірюзові вітрила. Коли він чхав чи робив різкий рух, вони дзумкотіли і шурхотіли з-за спини. Дядько Ейнар був одним із небагатьох у Родині, чий талант був зримим. Усі його поганські кузени, племінники та брати, затаївшись у маленьких містечках, розкиданих по білому світі, химородили, або відьмакували, або перебивалися кровопивством, або віялися над землею мандрівними вогниками, або, посріблені місячним сяйвом, гасали вовкулаками по лісах. Вони були сяк-так убезпечені від людського ока. Інша річ — чоловік із величезними бірюзовими крилами…

Не те щоб він ненавидів свої крила. Далебі, навпаки! Замолоду він цілісінькими ночами безнастанно літав, адже ночі для окрилених — золота пора. День іде — біду веде, так було і так буде. Але ночі! По ночах він ширяв над островами хмар і теплими небесними морями. Жодних тобі небезпек! Це було шляхетне, повнокровне ширяння. Благовіст.

Але тепер він не міг літати вночі.

Декілька років тому, дещо переборщивши із червоним вином на Дні повернення додому у містечку Меллін, штат Іллінойс (там зібралася вся рідня), [5] Див. оповідання «День повернення додому». Ейнар узяв курс на батьківщину — на якийсь перевал у Європі. «Все буде добре», — п’яненько бурмотів він сам до себе, пролітаючи під світанковими зорями, над заколиханими місяцем пагорбами за Мелліном. Аж раптом — наче грім з ясного неба — високовольтна опора!

Ніби качка у сильці! Страхітне шкварчання! Обличчя враз почорніло від блакитного дугового розряду. Надривно змахнувши крильми, він метнувся назад, вириваючись із дротяних тенет, і гримнув додолу.

На осяяну місяцем галявину під опорою Ейнар упав з таким шумом, наче то із самих небес звалився здоровецький телефонний довідник.

Наступного дня він прокинувся ні світ ні зоря, його промоклі від роси крила дико тремтіли. Було ще темно. Блідавий світанок лише почав бинтувати схід. Незабаром бинт закривавиться, і тоді буде вже не до польотів. Нічого не залишалося, як знайти прихисток десь у лісі та перечекати у хащах день, поки нова ніч не вивільнить його крила.

Ось таким чином він зустрів свою дружину.

Цього дня, який видався занадто теплим як на перше листопада у штаті Іллінойс, досить таки юна Брунілла Векслі шукала корову, що заблукала десь. В одній руці дівчина несла дійницю із лудженої жерсті і, продираючись крізь хащі, артистично прохала свою згубу або повертатися додому, або показатися їй на очі, щоби вона могла її подоїти. Той факт, що корова і так повернеться додому, коли вим’я обважніє, не цікавив Бруніллу Векслі. Для неї це була чудова нагода поблукати по лісі, поздувати пух із чортополоху, пожувати бадилинку; цим Брунілла і займалася, коли наткнулася на дядька Ейнара.