Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Ми будемо запускати наших зміїв! — сказав Рональд. — Хіба ти не підеш з нами?

— Ні, — сказав Ейнар сумно, — не можна, щоб мене хтось бачив, інакше потрапимо у халепу.

— Ти можеш заховатися в лісі і дивитися звідти, — сказала Меґ. — Ми самі зробили своїх зміїв! Бо знаємо, як робити!

— Звідки ви знаєте?

— Ти — наш тато, — вигукнули вони хором, — тому і знаємо!

Він затримав на них погляд. Зітхнув:

— Свято повітряних зміїв, кажете?

— Так, тату!

— І я виграю! — кричала Меґ.

— Ні, я! — вигукував Майкл.

— Я, я! — заперечив Стефен.

— Хай йому всячина! — вигукнув дядечко Ейнар, підстрибуючи високо у повітря, і крила його задзвеніли, наче литаври. — Діти! Діти, я дуже-дуже люблю вас!

— Тату, що трапилося? — запитав, відсахуючись, Майкл.

— Нічого, нічого, нічого! — повторював Ейнар. Він щонайширше випростав свої крила, зібрався з духом… Бумммц! Крила вдарили, наче барабанні тарілки! Від сильного вихору діти попадали на землю. — Дійшло! Дійшло! Я вільний знову! Наче іскра в комині! Ніби пір’їна на вітрі! Брунілло! — Ейнар позирнув на дім, звідки на поклик з’явилася його дружина. — Я вільний! — закричав він, звівшись навшпиньки, розчервонілий, високий. — Чуєш, Брунілло, мені не потрібна ніч. Тепер я можу літати вдень! Мені не потрібна ніч! Я літатиму кожного дня, будь-якого дня, віднині і довіку! Але ж, Господи, я гаю час на балачки! Поглянь!

І поки всі рідні зачудовано на нього дивилися, він відірвав першому-ліпшому змієві хвоста, прив’язав його собі ззаду до пояса, схопив мотузку, один її кінець затиснув у зубах, а інший тицьнув комусь із дітей, і шугонув високо-високо у небеса, в обійми березневого вітру!

Через галявини, попри ферми, попускаючи мотузок у світле денне небо, торжествуючи і спотикаючись, бігли його діти, і Брунілла стояла посеред подвір’я, посміхалася, і махала рукою, і дивилася, як діти добралися до Пагорба Повітряних Зміїв, як усі четверо зупинилися, тримаючи мотузку нетерплячими і завзятими пальцями, і як кожен свого змія посмикував, підтягував, скеровував. І всі діти Мелліна теж прибігли зі своїми паперовими зміями, щоби запустити їх із вітром. І тут вони побачили велетенського змія, що ширяв і пірнав у високості, і навперебій закричали:

— Ого, який змій! Який змій! Якби тільки я мав такого! Де, де ви його взяли?

— Наш тато зробив! — загаласали і Меґ, і Майкл, і Рональд, і Стефен, і тріумфально смикнули мотузку, так що зумкотливий, грімкий Змій у небесах пірнув і злинув ще вище, і завис упоперек хмари великим магічним знаком оклику!

Тато заглянув у кімнату Сесі перед самим світанком. Дівчина лежала у своєму ліжку. Він осудливо похитав головою.

— Якщо ти мені поясниш, яка користь з отого її лежання, — вказуючи на дочку рукою, говорив він до дружини, — то я обіцяю з’їсти крепове оббиття на моїй труні з червоного дерева. Вночі вона спить, снідає, а потім знову цілий день вилежується.

— Що ти! Ми без неї наче без рук, — запевнила мама, ведучи тата вниз коридором, подалі він сонної і блідої дівчинки. — Та ж вона приносить нашій Родині найбільшу користь. А який хосен із твоїх братів? Більшість із них тільки те й роблять, що цілими днями відсипаються від байдиків. Принаймні, Сесі хоч не спить.

Вони спустилися вниз крізь пахощі чорних свічок, крізь шерех чорного крепу на поручнях, що так і висів нечіпаний вже кілька місяців, ще від Дня повернення додому. Тато втомлено послабив краватку.

— Ти ж знаєш: ми працюємо по ночах, — сказав він, — і нічого не вдієш з тим, що ми, як ти любиш прибалакувати, дещо старомодні?

— Звичайно, в цьому немає нічого поганого. Не може ж кожен із Родини бути сучасним.

Дружина відчинила двері у погріб, і вони, взявши одне одного за руки, ступили у безпросвітню темряву. Вона поглянула на округле, бліде обличчя чоловіка і посміхнулася.

— Тільки подумай, як тобі пощастило, що я взагалі можу не спати! Уяви, якби ти одружився із якоюсь сонею, котра спить по ночах — що б то за шлюб був! Кожен був би полишений сам на себе. Зрештою, в нашій Родині кожен неповторний. Всі — ненормальні. Так вже влаштована Родина. Інколи з’являється хтось такий, як Сесі — весь у собі; є такі, як дядько Ейнар — крилаті; крім того, ми маємо такого, як Тімоті — стриманого, спокійного і нормального. Відтак є такі, як ти, котрі відсипаються вдень. І такі, як я — котрі все своє життя не сплять. То чому ж тобі так важко збагнути Сесі? Вона допомагає мені мільйони разів упродовж дня. Сесі загляне у голову бакалійника, і я вже знаю, чим він торгує. Вона прокрадається у свідомість м’ясника. Це рятує мене від тривалого тьопання в інший кінець міста, щоби дізнатися, чи залишилася в нього ще добра вирізка. Вона попереджає мене про пліткарок, котрі забагли навідати мене і водночас прогалакати півдня. Та що там казати, знайдеться ще із шість сотень інших справ!