Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Що йому треба? — вигукнула третя. — Він був такий злий!

— Що-що… Ми всі на нього злі. За те, що він зробив Родині шістдесят років тому, і сімдесят років тому, і двадцять років тому… — гордо пояснювала середульша дівчинка.

— Цить! Слухайте!

Всі троє нашорошили вуха.

— Він побіг нагору.

— Він ніби плаче, чи що?

— А хіба дорослі плачуть?

— Дурненька, звісно, що плачуть!

— Він у кімнаті Сесі. Кричить. Сміється. Плаче. Бурчить. Він начебто побивається і боїться, шаленіє і злиться. Все нараз!

Наймолодша з-поміж дівчат і сама розплакалася. Вона побігла до дверей у погріб:

— Прокидайтесь! Гей ви там, унизу, прокидайтесь! Гей там, у скринях! Тут дядько Джон! А в нього кедровий кілок із собою! Я не хочу, щоби мене простромили ним! Прокидайтесь!

— Ч-ш-ш-ш! — шикнула найстарша. — У нього немає кілка! Та й не зможеш ти розбудити тих, котрі сплять у трунах! Слухай!

Дівчата нашорошили вуха, їхні очі виблискували у терпкому очікуванні.

— Ану відійди від ліжка! — звеліла мама, стоячи біля дверей.

Дядько Джон нахилився над непорушним тілом Сесі. Його губи кривилися, а зелені очі були прикуті до чогось жахітного, приреченого і божевільного.

— Невже я запізнився? — питав він, хриплячи і схлипуючи. — Вона вже пішла?

— Кілька годин тому, — фиркнула мама. — Ти що, осліп? Вона може повернутися через декілька днів, інколи лежить отак з тиждень. Тіло мені годувати не доводиться, вона сама знаходить, чим підтримати сили — там, де мандрує, чи в тому, у кого вселилася. Забирайся від неї!

Дядько Джон наче закам’янів, упершись одним коліном у пружини ліжка.

— Чому вона не почекала? — знетямлено запитував він, не зводячи з неї погляду, в той час як його руки знову і знову намагалися намацати її ледь відчутний пульс.

— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Не можна її чіпати. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.

Щоби вона могла повернутися, її тіло повинно лежати саме в тій позі, в якій вона його залишила.

Дядько Джон повернув голову. Його витягнуте, суворе, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося і набуло якогось очманілого виразу, глибокі темні западини наче зачорнили очі.

— Куди вона пішла? Я мушу її знайти!

Мама відповіла — наче ляпаса заліпила:

— Я не знаю. У неї є улюблені місця. Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою у яру чи гойдається на виноградній лозі. Або можеш упізнати її у річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи у сквері, що навпроти Дому правосуддя, забравшись у голову якогось старого. Ти, як і я, добре знаєш, що вона може бути де завгодно. — Мамин рот скривився. — Вона може знаходитися зараз навіть у мені, дивиться оце на тебе, розмовляє моїми устами, потайки насміхається. А ти і не здогадуєшся про це.

— Чому… — він вайлувато розвернувся усім тілом, наче валун на осі. Його сильні руки потягнулися вгору, немовби хотіли щось ухопити. — Якби я тільки припустив…

Мама спокійним і буденним тоном продовжила розмову:

— Звісно, вона зараз не в мені. А навіть якби була, ніхто би не міг про це знати напевне. — В її очах виблискувала майже неприхована злість. Гінка, граційна, вона стояла навпроти, дивлячись на нього без найменшого страху. — А зараз, гадаю, ти поясниш, що тобі від неї треба.

Джону здалося, начебто десь далеко бамкає дзвін. Він сердито затряс головою, ніби намагався позбутися того бамкання. Потім буркнув:

— Щось… усередині мене… — Він затнувся. Нагнувся над холодним, непорушним тілом: — Сесі! Вернися, чуєш? Ти можеш повернутися, якщо захочеш!

За ослоненими від сонця вікнами вітер лагідно колихнув високими вербами. Під вагою коліна Джона скрипнуло ліжко. Далекий дзвін бамкнув знову, і він наслухав нечутний для мами подзвін. Тільки для нього одного було приступне оте далеке-далеке дрімотне літнє відлуння. Його рот ледь привідкрився:

— У мене до неї справа, і вона могла би мені допомогти. Останній місяць я наче… божеволію. Мене навідують дивні думки. Я навіть збирався вирушити поїздом у велике місто, щоби поговорити із психіатром, але він би не допоміг. Я знаю, що Сесі може забратися у мій мозок і вигнати всі мої страхи. Вона, наче порохотяг, може висмоктати їх із мене, — якщо лише захоче. Вона єдина, хто може вичистити увесь бруд і павутиння й оновити мене. Ось чому вона мені потрібна, розумієш? — Його стривожений голос був сповнений надії. Він облизнув свої губи. — Вона мусить мені допомогти!