Рэй Брэдбери - День повернення додому

Десь звіддаля, неначе з долини дрімотного недільного ранку, до дядька Джона знову долинув подзвін. Світ перед очима померк. І тільки бліді, спотворені мукою обличчя пропливали у суцільній темряві перед його внутрішнім зором.

— Сесі! — щосили закричав він, звертаючись до всього, що було надовкола. — Я знаю, що ти можеш мені допомогти! Трусони мене як дерево! Сесі!

Сліпота минулася. Його ніби викупали у холодному поту, а тоді занурили знову. Піт стікав безупинно, неначе сироп.

— Я знаю, що ти можеш мені допомогти, — благав він, — я бачив, як ти допомогла кузені Меріен кілька років тому. Здається, це було десять років тому, чи не так? — Він поринув у спогади.

Меріен була лякливою, наче мишка, дівчинкою. На її округлій голові корінцями стовбурчилися косички. Тільце теліпалося у спідниці, наче серце у дзвоні, але дзвін цей ніколи не дзеленькав, коли вона йшла — помалу-малу, нога за ногою, втупившись у траву чи тротуар під ногами. Якщо бачила людину — якщо взагалі бачила, — то рідко зводила погляд вище її підборіддя, а про те, щоби глянути їй в очі, годі було і мріяти. Мама Меріен втратила будь-яку надію на те, що її дочка колись вийде заміж чи спроможеться хоч би на щось у житті.

Тоді, зрештою, все залежало від Сесі, котра ввійшла у Меріен, немов рука в рукавичку.

Меріен стрибала, бігала, галасувала, в очах запалав вогник. Вона замаяла і зашемрала спідницями. Вона розплела косички, і вони розкошували мерехтливим серпанком над її напівоголеними плечима. Меріен хихотіла і видзвонювала серцем у дзвонах своїх спідниць. Дівчина фіґлярувала, стаючи то соромливою, то веселою, то розсудливою, то по-материнськи щасливою і коханою.

Хлопці табунами бігали за Меріен. Вона вийшла заміж.

Сесі покинула кузину.

У дівчини почалися істерики; стержень, що досі знаходився всередині неї, зник.

Цілий день вона пролежала, наче порожній, скинутий корсет. Проте звичка нікуди не ділася. Щось від Сесі назавжди залишилося у ній — немовби застиглий у сланці відбиток. Меріен піддалася набутим звичкам і осмислила їх. Незабаром дівчина бігала, галасувала і веселилася сама; корсет пригадав минуле життя і воскрес.

Відтоді життя Меріен сповнилося радістю.

Зупинившись, щоби перемовитися кількома словами з індіанцем, що торгував сигарами, дядько Джон несамовито хитнув головою. Дюжини яскравих бульбашок плавали у його очних яблуках, і в кожній з них було крихітне, мікроскопічне око, що прискіпливо вивчало його мозок.

А якщо він ніколи не знайде Сесі? А якщо вітри рівнин занесли її аж в Елґін? Хіба вона не полюбляє найбільше гаяти час там, у притулку для божевільних, проникаючи у їхні голови, граючись їхніми думками, наче із конфетті?

Десь там, у спекотній пообідній далині, відлунював гучний металевий свист — пара клуботала, коли паротяг проносився через низові естакади, над прохолодними річками, через кукурудзяні поля, входячи у тунелі, як палець у наперсток, пірнаючи під мерехтливі горішані арки. Джон перелякано завмер. А якщо Сесі саме зараз у голові машиніста? Вона полюбляла водити ці машини-монстри, бувало, аж до околиць містечка, поки могла ще підтримувати контакт. Любила смикати за шнурок, аж поки паротяг не починав свистіти, тривожачи сонну ніч чи дрімотливе літнє пообіддя.

Він ішов тінистою вуличкою. Раптом йому здалося, наче краєм ока він побачив стару — зморщену, як засушений інжир, голу, як зернятко чортополоху. Вона наче пливла поміж гіллям глоду із встромленим у груди кедровим кілком.

Хтось закричав!

Щось лунко врізалося у його голову. Чорний дрізд, висмикнувши пасмо дядькового волосся, стрімко злітав у небо.

Він погрозив пташці кулаком, підійняв із землі камінь.

— Спробуй налякати мене, ану ж! — закричав він.

Важко дихаючи, він бачив, як дрізд, покружлявши над ним, всівся на гілку і став чекати слушної миті, щоби знову вчепитись у волосся.

Він удав, начебто дрізд його не цікавить, і відвернувся.

Почув шурхотіння крил.

Підстрибнув, схопив:

— Сесі! Вона у мене!

Дрізд бився у його руках, пронизливо кричучи.

— Сесі! — покликав він, крізь просвіти між пальцями спостерігаючи за переляканим чорним створінням.

Пташка дзьобала його руки до крові.

— Я тебе задушу, Сесі, якщо ти мені не допоможеш!

Пташка заверещала ще дужче і дзьобнула ще раз.

Він все міцніше стискав пальці у кулак, ще міцніше, і ще міцніше…

Врешті-решт він кинув мертвого дрозда на землю і пішов геть звідти, жодного разу так і не оглянувшись.