Стивен Кинг - Необхідні речі

«А якщо Алан дав їм обидва імені? Поллі і Патриція?»

Якщо так? Вона вдосталь знає про принципи роботи владних бюрократій, щоб повірити, що не має значення, яке ім’я чи імена їм дав Алан . Пишучи їй, вони б скористалися іменем і адресою, вказаними в них у файлі. У Поллі є подруга в Оксфорді, листи від Університету Мейну для якої досі надходять на дівоче прізвище, хоча вона вже двадцять років у шлюбі.

Але цей конверт адресований Патриції Чалмерз, а не Поллі Чалмерз. А хто в Касл-Року щойно сьогодні назвав її Патрицією?

Та ж людина, яка знає, що Нетті Кобб – насправді Нетиція Кобб. Її добрий друг Ліленд Ґонт.

«Усі ці фіґлі-міґлі з листами дуже цікаві, – раптом озвалася тітка Евві, – але насправді це не дуже важливо. Важливий чоловік – твій чоловік. Він же твій чоловік, правда? Навіть тепер. Ти ж знаєш, що він ніколи б не мутив нічого в тебе за спиною, як у тому листі написано. Байдуже, яке там ім’я на листі чи наскільки там усе переконливо… ти ж це знаєш , правда?»

– Так, – прошепотіла Поллі. – Я знаю його .

Чи дійсно вона повірила хоч у щось із того всього? Чи відклала свої сумніви стосовно того абсурдного неймовірного листа, бо боялася – навіть жахалася – що Алан побачить гидку правду про азку і змусить її зробити вибір між ним і тим предметом?

– О ні, це надто просто, – прошепотіла вона. – У все ти повірила, так-так. Лише на пів дня, але повірила в це. О Боже. О Боже, що ж я наробила?

Поллі кинула зім’ятий лист на підлогу з гидливим виразом, ніби щойно усвідомила, що тримає дохлого щура.

«Я не сказала йому, через що злюся, не дала можливості пояснити, а просто… просто повірила в це. Чому? Заради Бога, чому?»

Звісно ж, вона знала чому. То був несподіваний соромливий гнів, що її брехню про причину смерті Келтона буде розкрито, муку років, проведених у Сан-Франциско, запідозрено, винуватість у смерті її дитини оцінено… і все це – єдиним чоловіком, чиєї доброї думки вона хотіла й потребувала.

Але це ще не все. Навіть не більша частина. Здебільшого то було через гордість – уражену, ображену, пульсівну, розпухлу, згубну гордість. Гордість, монета, без якої її гаманець був би зовсім порожнім. Вона повірила, бо була в паніці через сором, який народився з гордості.

«Мені завжди подобалися пані, що горді собою».

У її долонях розбилася жахлива хвиля болю. Поллі застогнала й притиснула руки до грудей.

«Ще не пізно, Поллі, — м’яко промовив містер Ґонт. – Ще не пізно, навіть зараз».

– Ой, та до сраки ту гордість! – зненацька викрикнула Поллі в темряву закритої задушливої спальні й зірвала азку з шиї. Вона високо підняла її в стиснутому кулаку, тонкий срібний ланцюжок шалено сіпався, і вона відчула, як поверхня амулета тріщить у руці, ніби яєчна шкаралупа. – НАХУЙ ГОРДІСТЬ!

Біль миттю вчепився пазурами їй у руки, ніби маленька голодна тварина… але навіть тоді Поллі знала, що біль не такий сильний, як вона боялася, навіть близько не такий. Вона це знала так само точно, як і те, що Алан не писав у Департамент захисту дітей Сан-Франциско, розпитуючи про неї.

– НАХУЙ ГОРДІСТЬ! НАХУЙ! НАХУЙ! НАХУЙ ЇЇ! – загорлала вона й шпурнула азку через усю кімнату.

Амулет вдарився об стіну, впав на підлогу й розкрився. Спалахнула блискавка, і Поллі побачила, як із тріщини вистромилися дві волохаті ніжки. Тріщина поширшала, і зсередини виповз маленький павук. Він почимчикував у бік ванної кімнати. Знову вдарила блискавка, відбиваючи видовжену яйцеподібну тінь на підлозі, ніби електричне татуювання.

Поллі зістрибнула з ліжка й кинулася за істотою. Її треба вбити, і то швидко… бо поки вона дивилася, павук роздимався. Перед тим він живився отрутою, яку висмоктав з її тіла, а тепер вирвався зі своєї в’язниці, і невідомо, наскільки великим виросте.

Вона ляснула по перемикачу ванної, і флуоресцентна лампа над умивальником мерехтливо ожила. Поллі побачила, як павук чимчикує до ванни. Коли він вибіг за двері, то був не більшим за жука. Тепер виріс до розмірів миші.

Коли вона ввійшла, павук обернувся й почимчикував до неї – із жахливим клацанням ніжок по плитці, – і в неї був час подумати: «Воно було в мене між грудей, лежало, ТОРКАЮЧИСЬ мене, ПОСТІЙНО лежало на мені…»

Тіло було чорно-коричневим і щетинистим. На ніжках росли дрібні волоски. Очі, бляклі, наче фальшиві рубіни, витріщалися на неї… і вона побачила, що з рота в істоти, ніби вигнуті вампірячі зуби, стирчать два ікла. З них скрапувала якась прозора рідина. Падаючи на плитку, краплі залишали дрібні, задимлені кратери.