Стивен Кинг - Необхідні речі

Лискучого «бейзена», гнучкого й міцного, більше не було. На його місці стояла брудна шкарубка жердина, проста палиця з прикрученою іржавим болтом дитячою котушкою «Зебко».

– Украли! – закричав Норріс.

Умент повернулася вся його гірка заздрість і параноїдальна жадібність, і він відчув потребу кинутися на вулицю шукати крадія. Він має їх усіх убити, усе місто, якщо доведеться, щоб дістатися до чоловіка чи жінки, відповідальних за це.

– ХТОСЬ УКРАВ МІЙ «БЕЙЗЕН»! – знову завересканив він, хитаючись на стільці.

«Ні, — відповів злий голос. – Таким він і був завжди. У тебе вкрали тільки шори, які ти почепив на себе, на свою свободу волі».

– Ні! – Монструозні руки ніби вчепилися з боків Норрісової голови й почали стискати. – Ні, ні, ні !

Але знову спалахнула блискавка, демонструючи на місці «бейзена» брудну бамбукову вудку. Норріс був поставив його там, щоб це була остання річ, яку він побачить, зістрибуючи з табуретки. Тут нікого не було, ніхто нічого не чіпав, тому голос має рацію.

«Такою вона завжди й була , – не вгавав лютий голос . – Питання лише в тому, чи зробиш ти щось тепер, чи просто втечеш у темряву?»

Норріс почав обмацувати петлю і разом з тим відчув, що в сараї він не сам. У ту ж мить, здавалося, навколо запахло тютюном і кавою, а ще якимсь ледве чутним одеколоном, ніби «саутерн джентльменом» – духом містера Ґонта.

Він або втратив рівновагу, або чиясь зла невидима рука штовхнула його з табуретки. Падаючи, він зачепив її ногою й перевернув.

Норрісів крик задушився, коли міцно затягнувся зашморг. Сповнений паніки, він рукою намацав крокву й ухопився за неї рукою. Частково піднявся, даючи собі невеликий люфт. Іншою рукою вчепився за петлю. Він відчував, як конопляні волокна деруть горло.

«Ні – це правильна відповідь! – почув він розлютований голос містера Ґонта. – Ні – це найправильніша з можливих відповідей, довбаний ти боржник!»

Його тут не було, насправді ні. Норріс знав, що його не штовхали. Однак усе одно він був цілком упевнений, що містер Ґонт тут був … і що містер Ґонт невдоволений, бо планував, що все піде по-іншому. Ті придурки не мали нічого бачити. Принаймні доки не стає пізно.

Норріс смикав і роздряпував петлю, але зашморг наче перед тим умочили в бетон. Рука, якою він тримався, шалено тремтіла. Ноги ножицями метлялися туди-сюди за три фути над долівкою. Він не зможе довго триматися на половині підборіддя. Дивовижно, як він узагалі зміг видлубати в петлі хоч якусь проріху.

Нарешті Норрісові вдалося пробратися двома пальцями під петлю і наполовину розтягнути її. Норріс дістав голову з петлі, коли жахлива отупіла судома вразила руку, якою він тримався. Норріс повалився на підлогу схлипуючою гурмою, притискаючи до грудей онімілу руку. Промайнула блискавка, від якої слина на оголених зубах обернулася дрібними фіолетовими дугами світла. Він відключився… на скільки часу, точно не знав, але коли розум виплив на свідомість, дощ і блискавиці не вщухли.

Норріс зіп’явся на ноги й підійшов до вудки, не відпускаючи руку. Судома вже ослаблювалася, але Норріс іще віддихувався. Він схопив вудку й уважно і з люттю роздивився її.

Бамбук. Брудний псячий бамбук. Він нічого не вартий. Не вартий нічого .

Худі Норрісові груди натужно вдихнули, і він закричав від сорому й люті. Разом з тим підняв коліно і переламав через нього вудку. Склав шматки разом і знову переламав. У руках вони здавалися гидкими, майже заразними. Здавалися облудними . Норріс шпурнув їх убік, і шматки полетіли на перекинуту табуретку, як купка безцільних паличок.

– Туди! – скрикнув він. – Туди! Туди! ТУДИ!

Думками Норріс повернувся до містера Ґонта. Містера Ґонта зі сріблястим волоссям, твідом і голодною посмішкою, повною зубів.

– Я тебе дістану, – прошепотів Норріс Ріджвік. – Не знаю, що після цього буде, але я тебе хоч із-під землі дістану.

Він підійшов до дверей сараю, розчахнув їх і вийшов під зливу. Машина-два стояла в нього на під’їзній доріжці. Він нахилився худим тілом Барні Файфа на противагу вітрові й рушив до автомобіля.

– Не знаю, хто ти, – процідив Норріс, – але йду по твою брехливу ошуканську сраку.

Він сів у машину і здав назад. Приниження, страждання і гнів усі разом боролися в нього на обличчі. З’їхавши з доріжки, він повернув ліворуч і рушив у бік «Необхідних речей», витискаючи максимум.

Поллі Чалмерз снила.