Стивен Кинг - Необхідні речі

Лен Міллікен побачив, що Джейк Пуласкі націлюється пістолетом на Нен, яка дала Бетсі вирватись, а тепер намагалася задушити Міда Росіґньо. Лен ухопив Джейка за руку й смикнув угору, в набухле від блискавок небо, за секунду до того, як пістолет вистрелив. Тоді він опустив Джейків зап’ясток і переламав його через коліно, ніби паличку сушняка. Пістолет брязнув на мокру вулицю. Джейк завив. Лен відступив і сказав:

– Отак знатимеш, що…

Він не договорив, бо хтось вичекав моменту, щоб забити лезо кишенькового ножа йому в потилицю, перерізаючи Ленів спинний мозок біля стовбура.

Уже наближалися інші поліцейські автомобілі, шалено блимаючи блакитними сиренами серед омитої дощем темені. «Християнські солдати» не зважали на заклики з гучномовців припинити протиправні дії. Поліцейські спробували розбороняти натовп, але самі опинилися в горнилі сутички.

Нен Робертс побачила отця Бріґгема, довбана чорна сорочка якого була роздерта посеред спини. Він тримав преподобного Роуза за потилицю однією рукою. Іншу стиснув у міцний кулак і раз за разом лупив преподобного в ніс. Кулак влучав у ціль, рука на потилиці трішки сіпалася назад, а тоді повертала голову преподобного Роуза на позицію для наступного удару.

Верещачи на всі груди, ігноруючи стурбованих поліцейських штату, які казали їй – ледь не благали – зупинитися, зупинитися негайно , Нен відкинула Міда Росіґньо геть і кинулася на отця Бріґгема.

Натиск грози сповільнив Алана так, що він мало не повз по дорозі, незважаючи на дедалі сильніше відчуття, що час став страшно, життєво важливим і якщо він не повернеться в Касл-Рок якнайшвидше, то може не повернутися взагалі. Тепер йому здавалося, що значна частка дійсно потрібної інформації весь цей час була в голові, замкнена за масивними дверима. На цих дверях був акуратний напис – не «КАБІНЕТ ПРЕЗИДЕНТА», не «ЗАЛ ЗАСІДАНЬ РАДИ ДИРЕКТОРІВ», навіть не «ПРИВАТНА ТЕРИТОРІЯ, НЕ ЗАХОДИТИ». На дверях у голові в Алана писалося: «ЦЕ НЕ МАЄ ЖОДНОГО СЕНСУ». Усе, що треба, щоб їх відімкнути, – правильний ключ… ключ, який йому дав Шон Раск. Але що ж за тими дверима?

Та що-що – «Необхідні речі». І їхній власник, містер Ліленд Ґонт.

Браян Раск купив у «Необхідних речах» бейсбольну картку, і тепер Браян мертвий. Нетті Кобб купила в «Необхідних речах» абажур, і тепер вона також мертва. Скільки інших людей у Касл-Року також ходили до тієї крамниці-криниці й купували отруйної водиці від отруйної людини? Норріс – вудку. Поллі – магічний амулет. Мати Браяна Раска – дешеві окуляри, що якось стосуються Елвіса Преслі. Навіть Туз Меррілл – стару книжку. Алан залюбки заклався б, що Г’ю Пріст також здійснив там покупку… і Денфорт Кітон…

А скільки ще інших? Скільки?

Він зупинився на початку Олов’яного моста, і в ту ж мить із неба вдарила блискавка й прорубала старий в’яз на іншому березі потоку Касл. Пролунав гучний електричний тріск і шалений спалах іскор. Алан прикрив долонею очі, але післяобраз запечатався в них потужним синім, коли радіо прорвало статичним шумом, а в’яз із кремезною грацією повалився в потік.

Алан опустив руку, тоді закричав в унісон із громом, що ревів просто над головою так гучно, що здавалося, від цього звуку світ зараз розколеться. На мить засліплені очі не бачили нічого, і він боявся, чи дерево, бува, не впало на міст, перекриваючи йому проїзд у місто. Тоді побачив, що воно лежить угору за течією від старої іржавої конструкції, поховане в обрисах бистрини. Алан чув, як лютує вітер, свистить під стояками й балками моста. Звук був моторошний і самотній.

Дощ лупив по лобовому склі старого універсала, від чого за склом усе здавалося тремкою галюцинацією. Коли Алан з’їхав з моста на Ловер-Мейн-стріт, на перехрестя з Вотермілл-лейн, дощ уже так лив, що з «двірників», навіть на найбільшій швидкості, не було жодного толку. Алан опустив вікно, вистромив голову і так їхав. За мить він уже промок до нитки.

Територія навколо муніципалітету була переповнена поліцейськими автомобілями й телевізійними фургонами, але разом з тим вона мала дивний безлюдний вигляд, ніби людей, яким належать усі ці транспортні засоби, злі прибульці раптом телепортували на Нептун. Алан побачив кількох репортерів, які визирали зі схованок своїх фургонів, і одного штатівського копа, який біг по провулку, що вів на стоянку муніципалітету, а дощова вода вихлюпувалася йому із взуття, і більше нікого.