Стивен Кинг - Необхідні речі

– Та баптисти! Хто ж іще, вони! – крикнула у відповідь Бетсі, а тоді заридала, коли небо розітнула блискавка, ніби розпечена до білого вольфрамова нитка. – Вони мене папською бляддю обізвали! Це баптисти! Баптисти! Це все прокляті Богом баптисти!

Отець Бріґгем тим часом виплутався з обіймів Бетсі й стрибнув до дверей залу «Доньок Ізабелли». Він відбуцнув лом убік – на деревині навколо нього півколом уже виступали тріщини від тиску – і смикнув двері. З будівлі вилетіли троє очманілих ригаючих жінок у хмарі смердючого диму.

Крізь хмару він побачив Антонію Біссетт, гарненьку Тоню, завжди таку швидку та вправну з голкою і завжди завзяту допомогти в будь-якому новому церковному проєкті. Вона лежала на підлозі біля стола голови, частково схована за перекинутою хоругвою з Празьким Ісусиком. Над нею колінцювала Наомі Джессап і ридала. Голова Тоні була вигнута під якимсь химерним неможливим кутом. Скляні очі втупилися в стелю. Сморiд більше не турбував Антонію Біссетт, яка не купила жодної речі в містера Ґонта й не брала участі в його маленьких іграх.

Наомі побачила отця Бріґгема, що стояв біля входу, підвелася й побрела до нього. Від глибокого шоку запах смердючої бомби вже наче й не турбував її.

– Отче, – скрикнула вона. – Отче, чому ? Чому вони так з нами вчинили? Ми ж хотіли просто трішки повеселитися… більше нічого, все. Чому?

– Тому що той чоловік божевільний, – відповів отець Бріґгем. Він пригорнув Наомі до себе.

Поруч, голосом одночасно тихим і смертоносним, Альберт Джендрон промовив:

– Ходімо по них.

«Баптистська армія християнських солдатів проти азартних ігор» маршувала по Геррінгтон-стріт від баптистської церкви під тучним дощем із Доном Гемпгіллом, Нен Робертс, Норманом Гарпером і Вільямом Роузом на чолі. Очі в них перетворилися на почервонілі, оскаженілі кулі, вистромлені з набряклих орбіт. Більшість «християнських солдатів» мали сліди блювоти на штанах, футболках, взутті або на всьому одразу. Запах протухлих яєць від бомби не полишав їх навіть під напірним дощем, ніби відмовлявся змиватися.

На перехресті Геррінгтон і Касл-авеню, яка за пів милі вгору переростала в Касл-В’ю, зупинився автомобіль поліції штату. З авто виліз патрульний і вирячився на них.

– Агов! – гукнув він. – Люди, ви куди зібралися?

– Ідемо молотити папських сраколизів, і як ти, чоловіче, знаєш, що для тебе добре, марш геть з дороги! – крикнула йому у відповідь Нен Робертс.

Дон Гемпгілл зненацька розкрив рота й заспівав густим потужним баритоном.

– Вперед, Христа солдати, йдемо на війну…

Решта приєдналися. Невдовзі гімн підхопила вся парафія, і люди рушили швидше, тепер не просто йдучи, а маршируючи в одному ритмі. Коли вони почали не просто співати, а горланити слова, обличчя їхні були бліді, розлючені й зовсім позбавлені думок. Преподобний Роуз співав разом зі всіма, хоча, позбувшись верхньої щелепи, сильно шепелявив.

Христе Вседержителю, ти перед веди, Глянь, на полі бою Твої хоругви!

На той час вони вже ледь не бігли.

Патрульний Морріс стояв біля дверцят автомобіля з мікрофоном у руці й не зводив очей з їхніх спин. Вода струмочками стікала з водонепроникного покриття й скрапувала через криси його капелюха «Смокі Бер».

– Прийом, машино-шістнадцять, – затріскотів голос Генрі Пейтона.

– Вам краще негайно надіслати сюди кількох людей! – крикнув Морріс. Голос його звучав одночасно налякано й збуджено. Він пропрацював поліцейським менш ніж рік. – Тут щось діється! Щось недобре! Тільки-но повз мене пройшов натовп, людей під сімдесят! Десять-чотири!

– Ну і що вони робили? – запитав Пейтон. – Десять-чотири.

– Співали «Вперед, Христа солдати»! Десять-чотири!

– Це ти, Моррісе? Десять-чотири.

– Так точно! Десять-чотири!

– Ну, наскільки я знаю, поліцейський Моррісе, поки немає закону, який би забороняв співати гімни, навіть під рясним дощем. Мені таке здається дурним, але не незаконним. А тепер я скажу це лише раз: у мене чотири різних срані на голові, і я не знаю, де шериф чи хоч один із його сраних заступників, тому мене не треба займати різними дурницями! Це зрозуміло? Десять-чотири!

Поліцейський Морріс нервово глитнув.

– Так, сер, зрозуміло, звісно, але одна людина з натовпу – жінка, здається – сказала, що вони йдуть, е-е, «молотити папських сраколизів», здається, так вона висловилася. Розумію, це не особливо має сенс, але мені не дуже сподобалося, як це звучить. – Тоді Морріс несміливо додав: – Десять-чотири?