Стивен Кинг - Необхідні речі

Мовчазна пауза була настільки довга, що Морріс уже хотів знову звернутися до Пейтона – від електрики в повітрі радіозв’язок довгої дії ставав неможливим, та й навіть внутрішньоміський зв’язок ускладнювався, – а тоді Пейтон озвався стомленим наляканим голосом:

– Ой, ой, Боже. Ой, Господи вшивий, Боже. Що там відбувається?

– Ну, та жінка сказала, що вони йдуть…

– Та я і перший раз почув! – так голосно прокричав Пейтон, що голос викривився й зламався. – Іди до католицької церкви! Якщо там почнеться якийсь двіж, спробуй припинити, але дивися, щоб і тебе не втягли. Повторюю, сам не втягуйся . Як тільки зможу, надішлю підмогу – якщо в мене залишиться хтось на підмозі. Уперед! Десять-чотири.

– Е-е, лейтенанте Пейтон? А де в цьому місті католицька церква?

– А я звідки нахуй знаю? – крикнув Пейтон. – Я ж тут не молюся! Іди за натовпом! Десять-сорок, кінець зв’язку!

Морріс повісив мікрофон. Натовпу він уже не бачив, але ще чув їхні співи поміж розкатами грому. Він завів автомобіль і поїхав за співом.

Стежка, що вела до кухонних дверей будинку Майри Еванс, була брукована камінням, пофарбованим різними пастельними кольорами.

Кора Раск узяла синій камінь у руку, яка не стискала пістолет, і попідкидала, зважуючи. Вона спробувала відчинити двері. Ті були замкнені, як і очікувалося. Вона кинула камінь у вікно, а стволом позбивала осколки, які ще трималися в рамі. Тоді потягнулася рукою всередину, відімкнула двері й увійшла в дім. Волосся прилипло до щік мокрими ковтунами й пасмами. Сукня так і залишалася нарозхрист, а по прикрашених сосками грудях стікали краплі дощової води.

Чака Еванса вдома не було, але Ґарфілд, їхній з Майрою ангорський кіт, був. Він, нявкаючи, забіг на кухню, сподіваючись почастуватись, і Кора його нагодувала. Кіт відлетів назад хмаркою крові й хутра.

– Оце поїж, Ґарфілде, – відзначила Кора.

Вона пройшла крізь пістолетний дим у коридор. Почала підніматися сходами. Вона знала, де знайти ту блядь. У ліжку. Кора знала це так само добре, як своє ім’я.

– Спатоньки пора, так, – промовила вона. – Так собі й думай, Майро, дорогенька моя.

Кора посміхалася.

Отець Бріґгем та Альберт Джендрон вели взвод розгніваних католиків по Касл-авеню в бік Геррінгтон-стріт. На півдорозі вони почули спів. Чоловіки перезирнулися.

– Як думаєш, навчимо їх інших пісень, Альберте? – м’яко запитав отець Бріґгем.

– Думаю, так, отче, – відповів Альберт.

– Навчимо їх «Я прибіг аж додому»?

– Дуже гарна пісня, отче. Думаю, навіть така мерзота, як вони, здатна її вивчити.

Блискавка пронизала небо. Вона освітила Касл-авеню короткочасною ясністю й показала чоловікам невелику юрбу, що піднімалася пагорбом у їхній бік. Під спалахом блискавки їхні очі блимали білою порожнечею, ніби в статуй.

– Он вони! – крикнув хтось, а якась жінка додала:

– Хапайте тих обдовбаних курвих синів!

– Винесемо сміття, – весело видихнув отець Бріґгем і кинувся на баптистів.

– Амінь, отче, – погодився Альберт, біжучи поруч.

Тоді вони побігли вже всі .

Коли поліцейський Морріс заїхав за ріг, нова громовиця прохромила небо, зрубавши один зі старих в’язів біля потоку Касл. У цьому спалаху він побачив дві юрби людей, що бігли одна на одну. Перша група рухалася вгору пагорбом, друга – з пагорба вниз, і обидві кричали, жадаючи крові. Поліцейський Морріс зненацька пошкодував, що сьогодні зранку не відпросився з роботи.

Кора відчинила двері спальні Чака й Майри і побачила саме те, чого й очікувала: та сука лежала гола у зім’ятому двоспальному ліжку, що мало такий вигляд, ніби воно останнім часом переживає важкий термін служби. Одну руку вона тримала позаду, схованою під подушки. Іншою стискала фотографію в рамці. Фотографія була розташована між м’ясистих стегон Майри. Здавалося, ніби вона з нею трахається. Очі Майри були напівзаплющені від екстазу.

– Оооо, Ел! – стогнала вона. – Ооооо, Ел! ОООООООО, ЕЕЕЕ-ЕЕЕЕЕЛЛЛ!

У серці в Кори здійнялися нажахані ревнощі, піднялися до горла, аж доки вона не відчула цей гіркий сік у себе в роті.

– Ах ти ж щуряка засрана, – видихнула вона й підняла пістолет.

У ту ж мить Майра глянула на неї, і Майра посміхалася. Вона видобула вільну руку з-під подушки. У ній вона стискала свій пістолет.

– Містер Ґонт попередив , що ти прийдеш, Коро, – сказала вона й вистрелила.