Стивен Кинг - Необхідні речі

Крізь решітки на боковинах коробки полинули хмари немислимо міцного смороду.

В Об’єднаній баптистській церкві Касл-Рока веселощі тільки почалися.

Барбз Міллер кралася вздовж бокової стіни залу «Доньок Ізабелли», завмираючи щоразу, як блакитно-білий спалах блискавки прокурював небо. В одній руці вона тримала лом, а в іншій – один із самозарядних пістолетів містера Ґонта. Катеринка, яку вона купила в «Необхідних речах», була в кишені чоловічого пальта, яке вона вдягла, і якщо хтось спробує вкрасти цю річ, то одразу закусить унцією свинцю.

Кому б захотілося вчинити щось настільки нице, гидке, зле? Кому б захотілося вкрасти катеринку ще до того, як Барбз дізнається, яку мелодію вона грає?

«Ну, – подумала вона, – скажімо так, сподіваюся, сьогодні Сінді Роуз Мартін не покаже свій писок перед моїми очима. Бо якщо так, більше вона свій писок не покаже ніколи і ніде – принаймні по цей бік пекла. Вона що, думає, що я… тупа?»

А тим часом у неї попереду одна витівка. Розіграш. На прохання містера Ґонта, звичайно.

«Бетсі Віґ’ю знаєте? – запитав був містер Ґонт. – Знаєте ж, правда?»

Звісно ж знає. Вона знає Бетсі ще з часів початкової школи, коли вони часто були разом коридорними черговими й товаришками-нерозлийвода.

«Добре. Дивіться через вікно. Вона сяде. Візьме аркуш і щось під ним побачить».

«Що?» – з цікавістю запитала Барбз.

«Неважливо. Якщо хочете взагалі коли-небудь знайти ключ, що відмикає катеринку, краще стуліть рота й нашороште вуха – зрозуміли мене, дорогенька?»

Вона зрозуміла. Зрозуміла також і дещо інше. Що містер Ґонт буває іноді страшним чоловіком. Дуже страшним.

«Вона підніме те, що знайшла. Роздивиться. Тоді почне відкривати. На той час ви вже повинні бути біля дверей будівлі. Почекайте, доки всі повернуть голови в бік лівої задньої частини залу».

Барбз хотіла запитати, чому вони це зроблять, проте вирішила, що краще змовчати.

«Коли вони повернуться, щоб подивитися, роздвоєний кінець лома запхайте під дверну ручку. Інший кінець надійно впріть у землю. Міцно зафіксуйте його».

«А коли закричати?» – запитала Барбз.

«Ви зрозумієте. Вони всі матимуть такий вигляд, наче їм сраки заткнули інсектицидними обприскувачами, обмазаними червоним перцем. Що треба крикнути, ви пам’ятаєте?»

Барбз пам’ятала. Це здавалося дещо злим жартом для Бетсі Віґ’ю, з якою вони, тримаючись за руки, підстрибом ходили до школи, але разом з тим – такою невинною витівкою (ну… відносно невинною), та й вони вже не діти з тією дівчинкою, яку вона чомусь завжди називала Бетті Ла-Ла, усе те було давним-давно. І, як зазначив містер Ґонт, ніхто й ніколи не пов’яже цей розіграш із нею. Та й чому б це? Барбз із чоловіком, урешті-решт, адвентисти сьомого дня, а католики, на її думку, як і баптисти, заслуговують того, що отримають, – включно з Бетті Ла-Ла.

Спалахнула блискавка. Барбз завмерла, тоді поквапом перемістилася на вікно ближче до дверей, зазираючи всередину, щоб упевнитися, що Бетсі ще не сидить за головним столом.

А навколо неї почали тарабанити перші несміливі краплі близької грози.

Смердота, що почала наповнювати баптистську церкву, була схожа на ту, яку з собою приніс Дон Гемпгілл… але в тисячу разів гірша.

– Блядь, – рявкнув Дон. Він зовсім забув, де перебуває, та й навіть якби згадав, це б ніяк особливо не змінило його мовлення. – Вони і тут таке встановили! Геть! Геть! Усі надвір!

– Рухайтеся! – заволала Нен Робертс міцним баритоном у стилі «година пік у закусочній». – Рухайтеся! Ворушіть булками, люди!

Усі бачили, звідки доноситься запах: грубі клубки білувато-жовтого смогу вивергалися над невисокими поручнями хорів і крізь ромбоподібні отвори у нижніх панелях. Одразу під балконом хорів були бічні двері, але люди й не думали туди дивитися. Смердота була настільки страшна, що вбивала… але спершу вилазили очі, випадало волосся, а дупа від шоку та жаху замикалася намертво.

«Баптистська армія християнських солдатів Касл-Рока проти азартних ігор» за менш ніж п’ять секунд кинулася в анархічний відступ. Вони ринули в бік притвору в задній частині церкви, галасуючи й задихаючись. Одна лавка перевернулася та з гучним грюкотом гупнулася на підлогу. Під нею притиснуло ногу Деборі Джонстоун, а Норман Гарпер врізався в неї боком, поки жінка намагалася вивільнитися. Дебора впала, з лунким тріском зламавши щиколотку. Жінка заверещала від болю, ногу звільнити з-під лавки не вдавалось, але крики потонули в лементі десятків інших.