Стивен Кинг - Необхідні речі

Близько сімдесяти людей прийшло на четверту зустріч організації, названої преподобним Роузом «Баптистська армія християнських солдатів Касл-Рока проти азартних ігор». Така кількість була прекрасна, бо під час останньої зустрічі відвідуваність різко впала, але чутки про непристойну записку в пошті пасторату знову її підняли. Це трохи заспокоїло преподобного Роуза, але його здивувало й розчарувало те, що серед присутніх немає Дона Гемпгілла. Дон пообіцяв, що буде тут, а ще в нього сильна правиця.

Роуз глипнув на годинник і побачив, що вже п’ять по сьомій – часу телефонувати в маркет і питати, чи Дон, бува, не забув, немає. Усі, хто хотіли прийти, вже тут, і він хоче зловити їхню увагу, поки обурення й цікавість на рівні припливу. Він дав Донові Гемпгіллу ще хвилину, тоді став за катедру й підняв кощаві руки в жесті привітання. Його парафія – сьогодні здебільшого в робочому одязі – зайшла в церковні ряди й усілася на прості дерев’яні лави.

– Почнемо нашу справу так, як починають у-усі великі справи, – тихо промовив преподобний Роуз. – Схилімо го-олови в молитві.

Вони поопускали голови, і в ту ж мить двері притвору позаду розчахнулися з гучністю пістолетного пострілу. Кілька жінок заверещали й підскочили на ноги.

То був Дон. Він сам у себе працював м’ясником, і на ньому досі висів закривавлений фартух. Обличчя було червоне, ніби томат «волове серце». З очей юшила вода. На носі, верхній губі та згинах, що огинали рот, засихали потоки сопель.

А ще він смердів.

Дон тхнув ніби зграя скунсів, яких спочатку скупали в діжці сірки, тоді оббризкали свіжим коров’ячим гноєм і, нарешті, випустили панічно показитися й поганяти по зачиненій кімнаті. Запах випереджав його, запах тягнувся за ним, але здебільшого запах висів навколо нього чумною хмарою. Жінки подалися геть від проходу й кинулися шукати хустинки, поки він шпортався повз них, ляскаючи фартухом спереду і висмикнутою білою сорочкою позаду. Кілька присутніх дітей почали плакати. Чоловіки забуркотали з сумішшю огиди і зніяковіння.

– Доне! – скрикнув преподобний Роуз святенницьким здивованим голосом. Він іще не встиг опустити руки, але поки Дон наближався до катедри, Роуз таки зробив це, несвідомо прикриваючи долонею ніс і рот. Він подумав, що зараз виблює. Це був найсильніший нососвердлильний запах, який він коли-небудь чув. – Що… що сталося?

– Сталося? – заревів Дон. – Сталося? Я вам скажу, що сталося! Я вам усім розкажу, що сталося!

Дон крутнувся в бік парафії, і незважаючи на сморід, який тримався його і розповсюджувався навколо, люди завмерли, коли чоловік упився в них поглядом оскаженілих очей.

– Ті курві діти бомбами засмерділи мій магазин, от що сталося! Усередині було душ п’ять-шість, бо я повісив табличку, що зачинюся швидше, дякувати Богові за це, але товар знищений! Увесь! Сорок тисяч доларів у трубу! Понищено! Я не знаю, що те падло використало, але таке ще багацько днів не вивітриться!

– Хто? – боязко запитав преподобний Роуз. – Хто це зробив, Доне?

Дон Гемпгілл потягнувся в кишеню фартуха. Він дістав звідти вигнуту смужку, чорну з білою латкою, і пачку листівок. Смужка – то була колоратка. Він підняв її вгору, щоб усі бачили.

– А ВИ, БЛЯХА-МУХА, ЯК ДУМАЄТЕ? – закричав він. – Мій магазин! Мій товар! Усе пішло в пекло, а ви як думаєте?

Він шпурнув листівки в остовпілих солдатів і солдаток «Баптистської армії християн проти азартних ігор». У повітрі вони розлетілися й запурхали, наче конфеті. Деякі з присутніх потягнулися руками й вхопили собі. Усі листівки були однакові: на кожній юрба чоловіків і жінок сміялися, сидячи за столом рулетки.

БУДЕ ВЕСЕЛО!

стояв напис над зображенням. А знизу:

ПРИХОДЬТЕ ДО НАС НА «НІЧКУ КАЗИНО» В ЗАЛІ «ЛИЦАРІВ КОЛУМБА» 31 ЖОВТНЯ 1991 РОКУ. ДОПОМОЖІМО ФОНДУ КАТОЛИКІВ-БУДІВНИЧИХ.

– Де ти знайшов ці листівки, Доне? – низьким зловісним голосом запитав Лен Міллікен. – І цей комір?

– Хтось поклав їх біля головного входу, – пояснив Дон, – одразу як усе полетіло в…

Двері притвору знову гахнули, від чого всі присутні ще раз підскочили, але цього разу вони не відчинилися, а зачинилися.

– Сподобався запашок, підараси баптистські?! – пролунав чийсь крик. За цим почувся пронизливий огидний сміх.

Парафіяни переляканими очима витріщилися на преподобного Вільяма Роуза. Він витріщився на них очима не менш наляканими. І саме тоді зненацька почала сичати прихована на хорах коробка. Як і коробка, установлена в залі «Доньок Ізабелли» небіжчицею Міртл Кітон, ця (установлена Сонні Джекеттом, уже також небіжчиком) містила таймер, який увесь день собі цокотів.