Стивен Кинг - Необхідні речі

Довбані білі з їхніми довбаними адвокатами і довбаними газетами .

Едді витяг пістолет і зайшов. Та частина його, що спала, раптово прокинулася й тривожно забила на сполох, щоб він цього не робив, бо це помилка. Але той голос не мав значення. Не мав значення, тому що Едді раптово перестав бути в собі. Він здавався духом, що ширяє над власним плечем, спостерігаючи, як усе це відбувається. Керування ним узяв на себе якийсь злий біс.

– Маю дещо для тебе, брехливий ти сучий потрох, – почув Едді, як вимовляє його рот, і спостерігав, як двічі натискає гачок пістолета.

Дві маленькі чорні дірочки виникли на заголовку «РІВЕНЬ СХВАЛЕННЯ МАК-КЕРНАНА [157] John R. McKernan Jr. – американський політик, двічі (1987–1995) був на посаді губернатора Мейну. СЯГАЄ НЕБАЧЕНИХ ВИСОТ». Сонні Джекетт скрикнув і смикнувся. Задні ніжки крісла ковзнули, і Сонні повалився на підлогу, а кров полилася йому на уніформу… але ім’я, вишите на ній золотою ниткою, було «РІКІ». Це був не Сонні зовсім, а Рікі Біссонетт.

– Ой бля! – скрикнув Едді. – Я, блядь, не того білого вколошив!

– Привіт, Едді, – озвався позаду нього Сонні Джекетт. – Добре, що я саме посрати відійшов, нє?

Едді почав обертатися. Не встиг він зробити це й наполовину, як три кулі з пістолета, який Сонні купив сьогодні по обіді в містера Ґонта, прошили його спину, трощачи хребет.

Безпорадно витріщеними очима він спостерігав, як Сонні схиляється над ним. Дуло пістолета в його руках було величезне, як тунель, і темне, як вічність. Обличчя згори було бліде й рішуче. По одній щоці тягнулася смуга мастила.

– Нє, ну вирішити вкрасти мій новий набір торцевих гайкових ключів – то була не велика помилка, – промовив Сонні, притискаючи ствол до центру лоба Едді Ворбертона. – А от написати й розповісти мені про те, що збираєшся це зробити… отут ти й помилився.

Величезне біле світло – світло усвідомлення – раптом спалахнуло в голові Едді. Тепер він пригадав лист, який кинув у щілину для пошти тієї Чалмерз, і йому вдалося скласти докупи витівку із запискою, яку він отримав, та тією, про яку щойно розповів Сонні.

– Послухай! – прошепотів він. – Вислухай мене, Джекетт… нас намахали як дітей, нас обох. Ми…

– Прощавай, чорнобривцю, – перебив його Сонні й натиснув гачок.

Сонні майже хвилину не зводив очей із того, що лишилося від Едді Ворбертона, загадуючись, чи варто було послухати, що там він силкувався розповісти. Вирішив, що відповідь – ні. Що розумного може розповісти чоловік настільки тупий, що відправив таку записку?

Сонні підвівся, зайшов у кабінет і переступив через ноги Рікі Біссонетта. Він відчинив сейф і витягнув гайкові ключі з подвійними розмірами, які йому продав містер Ґонт. Він так і дивився на них, перебирав, лагідно крутив у руках, тоді клав на місце, коли поліція штату приїхала, щоб заарештувати його.

«Припаркуйтеся на розі Берч і Мейн, – пояснив містер Ґонт Бастерові по телефону, – і просто чекайте. Я відправлю декого до вас».

Бастер ретельно дотримувався цих указівок. Зі своєї точки огляду за квартал він бачив цілу купу людей, які підходили до устя службового провулка й виходили звідти – майже всі його друзі й сусіди, здавалося, цього вечора мають якісь справи з містером Ґонтом. Десять хвилин тому жінка з прізвищем Раск заблудила туди в розстебнутій сукні, з таким виглядом, ніби з якогось кошмару вилізла.

А потім, хвилин за п’ять після того, як вона вийшла з провулка, ховаючи щось у кишеню (сукня так і залишалася розстебнутою, і з неї виднілося немало, але хто, розмірковував Бастер, при здоровому глузді захотів би дивитися), згори Мейн-стріт почулося кілька пострілів. Бастер не міг визначити точно, але йому здавалося, що вони долинули з СТО «Суноко».

На Мейн-стріт з боку муніципалітету, блимаючи блакитними мигалками, розганяючи репортерів, ніби голубів, вигулькнули автомобілі поліції штату. Хоч і в схованці, Бастер вирішив, що буде розсудливіше на якийсь час заховатися в задній частині фургона.

Автомобілі промайнули повз, а миготливі блакитні вогні на мить освітили дещо сперте на задні двері фургона – речовий мішок із зеленого полотна. Зацікавившись, Бастер розв’язав вузол на затяжному шнурку, розкрив отвір сумки й зазирнув досередини.

Зверху всередині лежала коробка. Бастер витягнув її й побачив, що решта мішка наповнена таймерами «Готпойнт». Їх було десятків два щонайменше. Гладенькі білі циферблати витріщалися на нього, ніби беззіничні очі сироти Енні [158] Персонаж коміксу Little Orphan Annie , що виходив у 1924–2010 роках. У мальованої героїні замість очей просто білі кола. . Він розкрив коробку, яку був дістав, і побачив, що в ній повно «крокодилів» – тих, якими електрики іноді роблять швидкі підключення.