Стивен Кинг - Необхідні речі

Я знайшов лиш одну цікаву річ, але вона була просто першокласна. Схожа на мапу. Там було багато хрестиків, але один – той, що позначав це місце, – червоний. Я встиг покласти мапу на місце до того, як Батя повернувся. Він так і не дізнався, що я її бачив. Я прийшов сюди одразу після його смерті й викопав цю банку з-під «кріско». А всередині, Туз, було понад двісті тисяч доларів. Але ти не переймайся. Я вирішив, що все потрібно ділити по-братськи, тому залишив тобі трішки, саме стільки, на скільки заслуговуєш.

Ласкаво просимо назад у місто, Туз, що в жопі загруз!

Щиро твій,

Алан Пенґборн, шериф округу Касл

P. S. Розумний з півслова розуміє, Туз. Тепер, оскільки ти вже все знаєш, то «вези кобило, хоч тобі немило» і забудь про все це. Сам знаєш стару приказку: що впало, те пропало. Якщо бодай спробуєш причепитися до мене через гроші твого дядька, я тобі нове очко розірву і голову туди запхаю.

Повір мені.

А. П.

Аркуш ковзнув поміж онімілих пальців Туза, і він відкрив другий конверт.

Звідти випав один-єдиний долар.

«Я вирішив, що все потрібно ділити по-братськи, тому залишив тобі трішки, саме стільки, на скільки заслуговуєш».

– Ах ти ж мудак паршивий, – прошепотів Туз і тремтячими пальцями підняв долар.

«Ласкаво просимо назад у місто, Туз, що в жопі загруз!»

– ТИ ЙОБАНА МРАЗЬ! – закричав Туз так голосно, що відчув, як у горлі щось напнулося й ледь не розірвалось.

Ледве чутно повернулося відлуння: «…мразь… мразь… мразь…»

Він почав дерти купюру на шматочки, а тоді змусив пальці розслабитися.

Ні-ні. Нізащо в світі.

Він це собі збереже. Курвин син хотів Батіних грошей, так? Він украв те, що за правом належить останньому живому родичеві Баті, так? Ну що ж, гаразд. Добре. Нехай. Але він має отримати все . І Туз збирається простежити, щоб шериф саме все й отримав. Тож після того, як він відріже цій мерзі кишеньковим ножем яйця, Туз запхає цей долар у криваву діру на їх місці.

– Грошей хочеш, мужич-ок? – запитав Туз м’яким допитливим голосом. – Добре. Це добре. Жодних проблем. Жодних… нахуй… проблем.

Він піднявся на ноги й пішов до машини дерев’яною, хиткою версією своєї звичної амортизовано-поважної ходи.

Наближаючись, він потроху переходив на біг.

За чверть до шостої вечора над Касл-Роком почали згущуватися химерні сутінки: над південним горизонтом скиртувалися грозові фронти. Низькі віддалені рокоти бурмотіли над лісами й полями з того боку. Хмари рухалися в бік міста, дорогою розростаючись. Вуличні ліхтарі, керовані головним фотоелементом, загорілись аж на пів години раніше, ніж зазвичай у цю пору року.

Ловер-Мейн-стріт уособлювала переповнений сумбур. Її заполонили автомобілі поліції штату й фургони теленовин. У гарячому застиглому повітрі тріщали й перепліталися радіовиклики. Телетехніки розмотували дроти й горланили на людей – здебільшого дітей, які перечіплялися через них, – перш ніж тимчасово зафіксувати кабелі скотчем до тротуару. Фотографи з чотирьох щоденних газет стояли за барикадами перед будівлею муніципалітету й робили кадри, які наступного дня з’являться на перших шпальтах. Кілька – на диво небагато, якщо хтось узагалі переймається такими речами, – місцевих допитливо роздивлялись. Один телекореспондент стояв під сліпучим світлом високоінтенсивного прожектора і з муніципалітетом на задньому плані записував свій репортаж.

– Сьогодні на Касл-Рок наринула хвиля бездумного насильства, – почав він, але зупинився. – Наринула? – з огидою перепитав він сам себе. – Бля, давай ще раз, спочатку.

Ліворуч від нього телевізійник іншої станції спостерігав, як його команда ставить обладнання для майбутньої прямої трансляції, яка почнеться менш ніж через двадцять хвилин. Більшість роззяв прийшли дивитися на знайомі обличчя телекореспондентів, а не на барикади, де нічого цікавого не було, оскільки двоє санітарів медичної допомоги вже винесли в чорному пластиковому мішку нещасного Лестера Претта, завантажили його в задню частину свого автомобіля і поїхали геть.

Аппер-Мейн, далека від блакитних світлових імпульсів поліцейських автомобілів і яскравих прожекторів, була майже зовсім безлюдна.

Майже.

Час від часу якесь авто чи пікап зупинялися на одному з косих місць для стоянки перед «Необхідними речами». Час від часу хтось із пішоходів загулював до нової крамниці, де зовнішню підсвітку було вимкнено, а жалюзі на дверях під навісом опущено. Час від часу якась роззява з Ловер-Мейн відривалася від мінливого натовпу глядачів і піднімалася вулицею повз вільне місце, де раніше стояв «Емпоріум Ґалоріум», повз зачинену й темну будівлю «Шито-крито» до нової крамниці.