Стивен Кинг - Необхідні речі

Вона махнула правою рукою в бік стіни.

– Я не дотягуюся.

Він нахилився вперед, витягуючи руку, щоб дати їй змогу зробити крок ближче до стіни, на якій висіли інструменти. Бастер міцно тримав її за волосся, поки Міртл навпомацки шукала їх. Краплі крові завбільшки з четвертаки хляпали їй на капці й між ними.

Міртл стиснула долоню на якомусь інструменті, і він різко струсонув її головою, наче тер’єр мертвим пацюком.

– Не те, придурошна, – промовив він. – Це дриль. Я хіба просив дриль? Га?

– Але, Денфорте… АЙЙ! .. Я ж нічого не бачу!

– Думаю, тобі б хотілося, щоб я тебе відпустив. Ти тоді побіжиш у будинок і викличеш Їх, правда?

– Я не знаю, про що ти!

– Авжеж. Ти ж така невинна овечка. Це ж просто збіг, що ти витягнула мене з хати в неділю, щоб той довбаний коп порозклеював по всьому будинку брехливі листочки, і хочеш, щоб я в це повірив?

Вона подивилася на нього крізь переплетене волосся. Кров дрібними намистинами лежала в неї на віях.

– Але… але, Денфорте… це ж ти запропонував проїхатися в неділю. Ти сказав…

Він рвучко смикнув її за волосся. Міртл скрикнула.

– Просто дай мені те, що я прошу. Пізніше про це поговоримо.

Міртл знову взялася обмацувати стіну, опустивши голову, а волосся (окрім того, що стискав Бастер) висіло в неї над обличчям. Пальці наштовхнулися на велику викрутку.

– Ота, – сказав він. – Дубль другий тепер, так?

Вона ще трохи пошукала, і нарешті тремтливі пальці натрапили на перфорований гумовий рукав, що вкривав ручку молотка «Крафтсмен».

– Добре. Тепер давай сюди.

Міртл зняла молоток із гачків, і Бастер приволік її до себе. Він відпустив волосся, готовий вхопитися за свіже пасмо, якщо вона хоч трішечки сіпнеться. Міртл не сіпнулася. Вона була спуджена. Вона просто хотіла піти нагору, де зможе обійняти свою прекрасну ляльку й заснути. Їй хотілося заснути навічно.

Бастер узяв інструменти з її рук, що не чинили жодного опору. Тоді натиснув викруткою на ручку дверцят і кілька разів вгатив молотком зверху по держаку. За четвертим разом ручка відламалася. Бастер зняв із неї наручник, а саму ручку і викрутку впустив на цементну підлогу. Спочатку він підійшов до кнопки, що зачиняла двері гаража. Тоді, коли двері гучно заторохкотіли, опускаючись, він із молотком у руці наблизився до Міртл.

– Ти з ним спала, Міртл? – м’яко запитав він.

– Що? – Вона подивилася на нього отупілими, апатичними очима.

Бастер почав гупати голівкою молотка собі по долоні. Від цього лунав м’який м’ясистий звук – пак! пак! пак!

– Ти спала з ним після того, як ви вдвох порозклеювали ті довбані рожеві листочки по всьому домі?

Міртл обеленіло вирячилася на нього, не розуміючи, про що йдеться, та Бастер і сам забув, що вона була з ним у «Морісі», коли Ріджвік проник усередину і все це влаштував.

– Бастере, про що ти таке го…

Він зупинився, витріщивши очі.

– Як ти мене назвала ?

Апатія зникла з її очей. Міртл позадкувала, ставши в захисну позицію. Позаду них утихомирилися двері гаража. Тепер єдиними звуками було шаркання підошов і м’який дзенькіт ланцюга, на якому хитався наручник.

– Вибач, – прошепотіла вона. – Вибач мені, Денфорте.

А тоді обернулася й кинулася до дверей кухні.

Він ухопив її за три кроки від них, знову притягнув до себе за волосся.

– Як ти мене назвала? – закричав він і підняв молоток.

Міртл підняла очі, стежачи за інструментом.

– Денфорте, не треба, будь ласка!

– Як ти мене назвала? Як ти мене назвала?

Він раз за разом викрикував це запитання, і щоразу завершував його м’яким м’ясистим звуком: Пак. Пак. Пак.

Туз заїхав у палісадник Кемберів о п’ятій. Мапу скарбів він сховав у задню кишеню, а тоді відчинив багажник. Дістав звідти кайло і лопату, які завбачливо надав містер Ґонт, а тоді підійшов до перехиленого зарослого ґанку, що тягнувся вздовж усієї стіни будинку. Він дістав із кишені мапу й присів на сходах, щоб роздивитися її. Короткотерміновий вплив коксу вивітрився, але серце продовжувало жваво вистукувати в грудях. Пошук скарбів, як він відкрив для себе, також працює як стимулятор.

Туз роззирнувся на оброслому бур’янами подвір’ї, глянув на похилений сарай, скупчення сліпо вирячених соняшників. «Нічого особливого, але я все одно думаю, що це воно. Саме тут я назавжди позбудуся братів Корсонів і розбагатію. Саме тут – частково або повністю. Я відчуваю».

Але то було не просто відчуття – він чув , як воно м’яко виспівує йому. Виспівує з-під землі. Не просто десятки тисяч, а сотні тисяч. А може, й цілий мільйон.