Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Почувся стук у двері. Маркіза чекала біля входу на балкон, стиснувши перед собою руки.

— Entrez, — сказала вона.

Мадемуазель Поль відчинила двері. Її обличчя було плямисте і спотворене від ридань, довга старомодна траурна сукня майже сягала землі. Вона завагалася, а тоді похилилася вперед, гротескно кульгаючи, так, наче кожен її рух мусив бути мукою.

— Madame la Marquise… — почала, та тут її губи засіпалися і вона заплакала.

— Не треба, прошу, — лагідно сказала маркіза. — Я дуже сумую через те, що трапилось.

Мадемуазель Поль витягла хусточку і висякала носа.

— Він був усім, що я мала у світі, — сказала. — Був таким добрим до мене. Що я тепер маю робити, як жити?

— У вас є родичі?

— Вони бідні люди, Madame la Marquise. Я не можу розраховувати на їхню підтримку. Не можу вести крамницю сама, без брата, мені бракує сил, я ніколи не мала здоров’я.

Маркіза понишпорила в сумочці. Вийняла асигнацію у двадцять тисяч франків.

— Знаю, що це мало, — сказала, — але, можливо, трохи допоможе. Боюся, що в мого чоловіка небагато зв’язків у цій частині країни, але я його попрошу, можливо, йому вдасться щось порадити.

Мадемуазель Поль взяла асигнацію. На подив, не подякувала маркізі.

— Вистачить мені до кінця місяця, — сказала. — Зможу покрити витрати на похорон.

Відкрила свою сумочку. Витягла три знімки.

— Маю в крамниці багато подібних, — сказала. — Здається, ви так квапилися виїхати, що геть про них забули. Я їх знайшла між інших знімків та негативів мого бідного брата, у підвалі, де він із ними працював.

Передала маркізі знімки. Коли маркіза їх побачила, її обсипало холодом. Так, вона забула. Точніше, не знала про їхнє існування. Три її зображення, зроблені серед папороті. Безтурботна, невимушена, напівсонна, з головою на його піджаку замість подушки, вона часто чула клацання камери, це додавало полудню певного перчику. Деякі він їй показував. Але не ці.

Взяла фотографії й поклала до сумочки.

— Кажете, що у вас є й інші? — спитала вона без усякого виразу.

— Так, Madame la Marquise.

Змусила себе глянути жінці в очі. Опухли від сліз, але недвозначно блиснули.

— Що ви хотіли б, щоб я зробила? — спитала маркіза.

Мадемуазель Поль оглянула готельну спальню. Обривки цигаркового паперу на підлозі, всякі дрібниці в кошику для сміття, незастелене ліжко, пом’ята постіль.

— Я втратила брата, — сказала, — мою опору, єдиний сенс мого життя. Madame la Marquise провела приємні канікули і тепер повертається додому. Я вважаю, що Madame la Marquise не хоче, аби її чоловік чи хтось із сім’ї побачив ці знімки?

— Ви маєте рацію, — промовила маркіза. — Навіть я сама не хочу їх бачити.

— У такому разі, — сказала мадемуазель Поль, — двадцять тисяч франків дійсно дуже мала плата за канікули, які були такими приємними для Madame la Marquise.

Маркіза знову заглянула в сумочку. Мала ще дві асигнації по тисячі й кілька по сто франків.

— Це все, що я маю, — промовила, — але можете і їх прийняти.

Мадемуазель Поль знову висякала носа.

— Думаю, для нас обох було б краще, коли б ми обидві уклали тривалішу домовленість, — сказала вона. — Тепер, коли мій бідний брат відійшов, моє майбутнє вкрай непевне. Можливо, я навіть не захочу жити у сусідстві таких сумних спогадів. Постійно себе питаю, як мій брат зустрівся зі смертю. За день до зникнення він пішов ополудні на мис і повернувся дуже стривоженим. Я зрозуміла, що його щось засмутило, але не питала, що саме. Можливо, він мав побачитися з другом, а друг не прийшов. Наступного дня пішов знову, і того вечора не повернувся. Я сповістила поліцію, а через три дні знайшли його тіло. Я нічого не сказала поліції про можливе самогубство, згодилася, як і вони, з нещасним випадком. Але мій брат мав дуже вразливу душу, Madame la Marquise. Доведений до розпачу, він міг вчинити все, що завгодно. Якщо мене далі засмучуватиме думка про ці речі, я могла б піти в поліцію і натякнути, що він наклав на себе руки через нещасливу любовну пригоду. Я могла б навіть дати їм оглянути його фотографії.

Стражденна маркіза почула чоловікові кроки за дверима.

— Ви йдете, найдорожча? — озвався він, широко розчинивши двері та входячи до кімнати. — Багаж уже там, діти вигукують, щоб їхати.

Привітався з мадемуазель Поль. Вона зробила кніксен.

— Я дам вам свою адресу, — сказала маркіза, — паризьку та за містом. — Гарячково нишпорила у своїй сумочці для візиток. — Сподіваюся звістки від вас за кілька тижнів.

— Можливо, навіть раніше, Madame la Marquise, — відповіла мадемуазель Поль. — Якщо я звідси виїду і поселюся поблизу вас, я обов’язково приїду засвідчити свою повагу вам, міс та діткам. Там у мене є друзі. У Парижі теж. Я завжди хотіла побачити Париж.