Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

«Є лише один вихід, — подумала вона, — відразу піти до купальної кабіни на пляжі, роздягнутися, вдягти купальний костюм і скупатися. Тоді, якщо я повернуся до готелю з мокрим волоссям і обличчям, це виглядатиме природно, бо я плавала, і це теж буде правдою».

Пішла зі скелі, але її ноги були такими слабкими, наче вона багато днів лежала хвора в ліжку. Коли нарешті дісталася пляжу, так тремтіла, аж думала, що впаде. Більше за все на світі хотіла лягти в ліжко, у готельній спальні, закрити віконниці, навіть вікна, і сховатися там у темряві. Але мусила змусити себе зіграти роль, яку обрала.

Пішла до купальні та роздяглася. На піску вже лежало кілька людей, що читали або дрімали, години сієсти наближалися до кінця. Вона спустилася до краю води, зняла вірьовчане взуття, вдягла купальну шапочку і, плаваючи туди й назад у нерухомій, літеплій воді, зануривши в неї обличчя, думала, скільки людей на пляжі зауважили її, придивлялися до неї, а пізніше могли сказати: «Хіба ж не пам’ятаєте, ми бачили, як жінка зійшла зі скелі ополудні?»

Почала дуже мерзнути, але далі плавала туди-сюди, роблячи жорсткі механічні гребки, аж доки несподівано не помітила, як хлопчик, що грався з собакою, вказав тому щось викинуте морем, і собака, гавкаючи, помчав до цього темного предмета, найімовірніше, уламка деревини. Нудота і страх об’єдналися, щоб ослабити її; вона, спотикаючись, пішла з моря знову до купальні та лягла на дерев’яну підлогу, сховавши обличчя в долонях. Думала, що коли б відпливла далі, могла торкнутися ногами його тіла, що випливло б до неї на поверхню води.

Через п’ять днів автівкою мав приїхати маркіз, забрати дружину, гувернантку та дітей і відвезти їх додому. Маркіза потелефонувала йому в château і спитала, чи не міг би він прибути раніше. Так, погода ще добра, казала, але її це місце вже змучило. Тепер тут надто людно, надто гамірно, їжа погіршала. Вона вже хоче звідси виїхати. Казала чоловікові, що хоче додому, до свого власного світу, а сади, мабуть, чудові.

Маркіз дуже шкодував, що їй нудно, але, напевно, бодай три дні вона це витримає, — казав. Він запланував силу-силенну справ і ніяк не може швидше. Тим паче, що доведеться їхати через Париж, де в нього важлива ділова зустріч. Обіцяв дістатися до неї в четвер уранці, тоді вони могли б від’їхати одразу після обіду.

— Я сподівався, — сказав він, — що ви зостанетесь на вихідні, щоб і я міг трохи скупатися. Адже кімнати зарезервовані до понеділка?

Та ні, відповіла, вона повідомила директора, що не затримуватиме кімнат до неділі й той уже зарезервував їх за кимсь іншим. Готель переповнений. Увесь його чар зник, — запевняла. Може, для Édouard це байдуже, але у вихідні тут геть нестерпно. Чи не постарається він вчасно приїхати у четвер, а тоді вони від’їдуть після раннього обіду?

Маркіза повісила слухавку і вийшла на балкон до шезлонга. Взяла книгу і вдала, що читає, але насправді прислухалася, чекаючи звуку кроків, голосів біля готельного входу, ось-ось задзвонить телефон і директор, розсипаючись у вибаченнях, попросить її спуститися до його кабінету. Річ у тім… така делікатна справа, але в нього люди з поліції. Вони вважають, що вона могла б їм допомогти. Телефон не озивався. Не було ні голосу, ні кроків. Життя йшло по-давньому. Нескінченний день тягнувся довгі-довгі години. Обід на терасі, метушливі запобігливі офіціанти, столи, заповнені звичними людьми чи новими гістьми замість старих, діти щебечуть, міс Клей нагадує їм про манери. І весь цей час маркіза прислухалася, чекала…

Змушувала себе їсти, але їжа, яку вона клала до рота, мала смак тирси. Після обіду йшла до своєї кімнати і, поки діти відпочивали, лежала на шезлонгу на балконі. Знову спускалася на терасу до чаю, але, коли діти вдруге за день йшли купатися, не йшла з ними. Казала міс Клей, що трохи застудилася і вода її не вабить. Зостанеться тут, на своєму балконі.

Заплющивши вночі очі й намагаючись заснути, відчувала похилені плечі під своїми руками і як вона зі всіх сил їх штовхнула. Легкість, з якою він падав і зникав, от ще тут, а за мить навіть не видно. Ні затримки, ні крику.

Впродовж дня не зводила очей з мису, намагаючись розгледіти постаті, що ходили б серед папороті, — це вони називаються «поліцейським кордоном»? Але мис дрижав, наче марево, під безжальним сонцем, і ніхто серед папороті не ходив.

Міс Клей двічі пропонувала спуститися вранці до містечка по закупки, але маркіза щоразу знаходила відмовку.

— Там завжди так людно, — казала, — і так гаряче. Не думаю, що це добре для дітей. Сади значно приємніші, травник за готелем тінистий і тихий.