Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Маркіза повернулася до чоловіка зі страшенно веселою усмішкою.

— Я сказала мадемуазель Поль, що коли я можу що-небудь коли-небудь для неї зробити, їй досить сповістити мені про це.

— Звичайно, — підтвердив її чоловік. — Я дуже засмутився, почувши про вашу трагедію. Директор усе мені розповів.

Мадемуазель Поль знову присіла в реверансі, перевівши погляд із нього на маркізу.

— Він — все, що у мене було, Monsieur le Marquis, — сказала. — Madame la Marquise знає, що він для мене значив. Добре знати, що я можу написати їй, а вона напише мені, і тоді я не почуватимуся самотньою та покинутою. Для тих, хто сам-один на світі, життя дуже тяжке. Можу я побажати вам приємної мандрівки, Madame la Marquise, і гарних спогадів про канікули, і понад усе жодних смутків?

Мадемуазель Поль ще раз присіла і зашкутильгала з кімнати.

— Бідна жінка, — сказав маркіз, — та ще й така зовнішність. Зі слів директора я зрозумів, що її брат теж був калікою?

— Так… — вона застебнула сумочку. Взяла рукавички. Сягнула по темні окуляри.

— Дивна річ, але це часто передається по родині, — промовив маркіз, коли вони йшли коридором. Зупинився і натиснув дзвоник ліфта. — Ви ніколи не зустрічалися з Рішаром дю Буле, моїм давнім приятелем? Він був кульгавий, як, здається, цей бідолашний маленький фотограф, а все-таки в нього закохалася чарівна, зовсім нормальна дівчина, і вони побралися. Народився син і виявилося, що в нього така сама безнадійно спотворена стопа, як у батька. З цим неможливо боротися. Цей порок передається з кров’ю.

Вони увійшли до ліфту, двері за ними зачинилися.

— Ви певні, що не передумаєте і не залишитесь на обід? Виглядаєте блідою. А перед нами довга дорога, знаєте.

— Я краще поїду.

У холі на них чекали. Директор, рецепціоніст, консьєрж, maître d’hôtel.

— Приїжджайте знову, Madame la Marquise. Ми завжди будемо раді вас бачити. Яким задоволенням було прислужитися вам. Коли ви від’їдете, цей готель не буде таким, як раніше.

— До побачення… До побачення…

Маркіза сіла в машину поруч із чоловіком. Вони виїхали з готельного подвір’я на дорогу. За нею зостався мис, гарячі піски та море. Перед нею лежала довга пряма дорога до дому та безпеки. Безпеки?..

Коли залишив армію, я трохи роздивився довкола, перш ніж осісти, а тоді знайшов собі роботу по дорозі на Гемпстед [48] Гемпстед, Гейверсток, Чок-Фарм — райони Лондона. , у гаражі, під Гейверсток Гілл коло Чок-Фарм, і це було якраз для мене. Я завжди любив майструвати, довбатися в моторах, займався цим у РЕМЕ [49] REME, Royal Electrical and Mechanical Engineers (дослівно «королівські інженери-електрики та інженери-механіки») — корпус британської армії, що спеціалізується на ремонті військової техніки. і всього навчився — ота механіка легко мені давалася.

Так собі думаю, що найкраще проводити час, лежачи горілиць у засмальцьованому комбінезоні під черевом авто чи вантажівки, з гайковим ключем у руці, крутити якийсь старий болт чи гвинт, довкола пахне машинним маслом, хтось запускає двигун, а інші хлопці довкола грюкають інструментами і посвистують. Я ніколи не переймався ні запахом, ні брудом. Коли я дітваком шмарувався мастилом із каністри, моя стара ма казала: «Нічого йому не буде, це чистий бруд». З моторами так само.

Бос у гаражі був добрий чолов’яга, простий, веселий; бачив, що я дуже люблю свою роботу. Сам він аж таким механіком не був, отож віддавав мені всі ремонтні роботи, а мені таке подобалося.

Я зі своєю ма не жив — вона надто далеко мешкала, за Шеппертоном [50] Шеппертон — місто на півдні Англії, поблизу Лондона. , а я геть не бачив сенсу витрачати півдня на дорогу з роботи — на роботу. Люблю мати все близько, під рукою. Тож винайняв кімнату в подружжя Томпсонів, за десять хвилин ходи від гаража. То були милі люди. Він працював у взуттєвому бізнесі, щось наче швець, а місіс Томпсон варила їсти і господарювала в їхньому домі над майстернею. Я у них харчувався, снідав та вечеряв — ми завжди мали щось свіженьке на вечерю. Був єдиним їхнім квартирантом, тому вони вважали мене членом сім’ї.

Я люблю, щоб усе йшло усталеним ладом. Попрацювати, а після роботи сісти собі з газетою, подиміти, послухати трохи музики по радіо, естрада чи там вар’єте, а тоді рано йти спати. З дівчатами я ніколи не водився, навіть коли в армії служив. А служив я на Близькому Сході, в Порт-Саїді та й так.

Ні, я був цілком щасливий, мешкаючи у Томпсонів, так само проводячи день за днем, аж до того вечора, коли це сталося. Ніщо вже не буде, як раніше. І ніколи. Не знаю…