Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Раптом вона помітила, що в папороті перед нею щось спалахнуло. Це був об’єктив камери. Не показуючи, що зауважила це, повернулася, вдала, що випробовує власний фотоапарат, і прийняла позицію наче для того, щоб фотографувати пейзаж. Клацнула раз, удруге, а потім почула, що хтось іде до неї крізь папороть.

Здивовано обернулася:

— О, доброго дня, мсьє Поль, — сказала.

Сьогодні він не мав на собі дешевого жорсткого піджака та яскраво-синьої сорочки. Зараз він не працював. У годину сієсти можна зберігати інкогніто. Був одягнений лише в жилет і темно-сині штани; не було й сірого плаского капелюха, який дещо перелякав її того ранку, коли він приїжджав до готелю. Густе темне волосся обрамляло його ніжне обличчя. Коли він її помітив, у його очах з’явився вираз такого захоплення, що їй довелося відвернутися, аби приховати свою усмішку.

— Бачите, — легко сказала вона, — я послухалась вашої поради і пішла сюди погуляти, щоб подивитися на краєвид. Але я певна, що неправильно тримаю камеру. Покажіть мені, прошу.

Він став поруч із нею і, взявши її камеру, перемістив її руки у правильне положення.

— Так, звичайно, — сказала вона, а тоді відійшла від нього, трішки сміючись, бо їй здалося: коли він стояв поруч із нею та керував рухами її рук, вона чула биття його серця, і цей звук викликав у неї хвилювання, яке вона хотіла від нього приховати.

— А свій апарат ви взяли? — спитала.

— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я залишив його між папороттю, зі своїм піджаком. Це моє улюблене місце, біля самого краю скелі. Навесні я приходжу сюди, щоб спостерігати за птахами і фотографувати їх.

— Покажіть мені, — сказала вона.

Він показав їй дорогу, бурмочучи pardon; стежка привела їх на невеликий майданчик, наче гніздо, з усіх сторін закрите папороттю по пояс висотою. Майданчик був відкритий лише спереду, в бік урвища і моря.

— Як же мило, — сказала вона і, пройшовши до схованки між папороттю, оглянулася довкола, всміхнулася і сіла, так граціозно та природно, наче дитина на пікніку. Взяла книжку, що лежала на його піджаку біля камери.

— Ви багато читаєте? — спитала.

— Так, Madame la Marquise, — відповів він. — Я дуже люблю читати.

Вона глянула на обкладинку і прочитала заголовок. То був дешевий роман, подібні вони колись із подругами контрабандою носили у своїх ранцях до ліцею. Вона багато років не читала речей такого штибу. Їй ще раз довелося приховати усмішку. Поклала книжку назад на піджак.

— Гарна історія? — спитала вона.

Він поважно глянув на неї своїми великими очима газелі.

— Вона дуже ніжна, Madame la Marquise, — відповів.

Ніжна… Який дивний вислів. Вона почала говорити про одержані від нього знімки, про те, чому одні з них подобаються їй більше за інші, і весь цей час відчувала внутрішній тріумф через те, що була повною господинею ситуації. Точно знала, що робити, що казати, коли усміхатися, коли виглядати серйозною. Це дивовижно нагадувало дні її дитинства, коли вони з юними подругами вдягали материнські капелюшки і казали: «Прикиньмося дамами». Зараз вона теж прикидалася, проте не дамою, а ким же? Сама не була певна. Але кимось іншим, не собою, — вже задовго була справжньою дамою, попиваючи чай у салоні châeau, оточена численними старовинними речами та людьми, які тхнули смертю.

Фотограф небагато говорив. Слухав маркізу. Згоджувався, кивав головою або просто мовчав, і вона з певного роду здивуванням чула лише трелі власного голосу. Він був лише свідком, манекеном, присутність якого вона ігнорувала, доки слухала ту блискучу чарівну жінку, якою зненацька стала сама.

Нарешті у цій однобокій бесіді настала пауза, і він соромливо спитав її:

— Можу я про щось вас попросити?

— Звичайно, — відповіла вона.

— Можу я сфотографувати вас саму, на тлі цього пейзажу?

І це все? Який же він боязкий, який упертий. Вона засміялася.

— Скільки завгодно, — сказала. — Тут так приємно сидіти. Я могла б навіть задрімати.

— La belle au bois dormant [41] Спляча красуня ( фр .). , — швидко сказав він, а потім, наче засоромившись через свою фамільярність, ще раз прошепотів pardon і сягнув по апарат позаду неї.

Цього разу він не просив її стати певним чином чи змінити позу. Фотографував, як вона сиділа, ліниво покусуючи стеблинку трави, тим часом сам рухався по колу, тож зняв її з усіх ракурсів: обличчя, профіль, у три чверті.

Вона почала відчувати сонливість. Сонце напекло її неприкриту голову, а бабки літали довкола, яскраві, зелено-золоті, кружляли і зависали перед очима. Вона позіхнула і відкинулася на папороть.