Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Він стояв за прилавком, і вона розчаровано побачила, що на ньому з’явився піджак, дешевий сірий піджак звичайного продавця; його сорочка була надто накрохмалена і надто синя. Був звичайним крамарем, звичайно простягнув руку через прилавок, щоб узяти плівку.

— Коли вона буде готова? — спитала маркіза.

— Завтра, — відповів він і знову глянув на неї тими своїми мрійливими карими очима. Вона забула про банальний піджак, синю накрохмалену сорочку, побачила жилет під піджаком, оголені руки.

— Якщо ви фотограф, — сказала вона, — то чи не могли б прийти до готелю і зробити кілька фотографій мені та моїм дітям?

— Ви б хотіли, щоб я це зробив? — спитав він.

— Чому ж ні? — відповіла вона.

У його очах на мить зблиснула таємнича іскра — і знову щезла, він схилився над прилавком, вдаючи, наче шукає стрічку, щоб перев’язати плівку. Але вона, усміхаючись про себе, подумала, що він схвильований, його руки тремтять, — і через це її власне серце забилося сильніше.

— Гаразд, Madame la Marquise, — сказав він, — я прийду до готелю у зручний для вас час.

— Мабуть, найкраще завтра вранці, — відповіла, — об одинадцятій.

Недбало пішла геть. Навіть не попрощалася.

Повільно йшла вулицею і, знічев’я глянувши на вітрину навпроти, побачила у склі, що він підійшов до дверей своєї крамниці та дивиться на неї. Зняв піджак і сорочку. Крамниця знову зачиниться — сієста триває. Потім вона вперше помітила, що він, як і його сестра, був каліка. Мав на правій нозі ортопедичний черевик на високій підошві. Але цього разу подібне видовище не вразило її і не довело до нервового сміху, як це було з його сестрою. Той особливий черевик хвилював, був чимось дивним, невідомим.

Маркіза запиленою дорогою повернулася до готелю.

Об одинадцятій наступного ранку готельний консьєрж сповістив, що мсьє Поль, фотограф, у залі внизу та чекає розпоряджень Madame la Marquise. У відповідному розпорядженні Madame la Marquise сповістила, що була б рада, якби мсьє Поль піднявся нагору, в номер. Невдовзі почула нерішучий, боязкий стукіт у двері.

— Entrez [35] Увійдіть ( фр .). , — озвалася, стоячи на балконі та обнімаючи дітей — підготувала ту сценку спеціально для нього, щоб він придивився.

Сьогодні вона була одягнена в чесучу [36] Цупка шовкова тканина, що має в основі бавовняні нитки ( фр .). кольору шартрез [37] Відтінок жовто-зеленого кольору. Своєю назвою зобов’язаний однойменному лікеру ( фр .). , а волосся не обв’язала стрічкою, наче маленька дівчинка, як учора, а розділила посередині й зачесала назад, відкриваючи вуха із золотими кліпсами.

Він стояв у вхідних дверях, не рухаючись. Засоромлені дівчатка зиркали на високий черевик, але нічого не казали. Мати попередила їх, щоб вони про це не згадували.

— Мої малята, — сказала маркіза. — А тепер мусите сказати, яку позу нам прийняти і де стати.

Діти не робили свого звичайного кніксена, як з іншими гостями. Мати сказала, що цього не потрібно. Мсьє Поль був фотограф, із крамниці у містечку.

— Якщо можна, Madame la Marquise, — сказав він, — то одну позу так, як ви зараз стоїте. Вона дуже гарна. Природна, граціозна.

— Так, якщо ви бажаєте. Hèléne, стань спокійно.

— Pardon [38] Перепрошую ( фр .). . Мені потрібно кілька хвилин, щоб встановити камеру.

Його нервозність минулася. Він був зайнятий звичними маніпуляціями свого фаху. Спостерігаючи за тим, як він встановлює штатив, закріплює оксамитове покривало, поправляє камеру, вона помітила, що його руки вправні та умілі, руки не ремісника, крамаря, а митця.

Погляд маркізи впав на черевик. Кульгавість фотографа була не така виражена, як у його сестри, він не ходив тим перехнябленим, стрибучим кроком, що викликав у спостерігача нестримний істеричний сміх. Його кроки були повільні, він тягнув ногу за собою, і маркіза відчула свого роду співчуття до його каліцтва, бо, запевне, деформована нога мусила постійно боліти, а високий черевик, особливо в спеку, стискав і натирав її до живого.

— Вже, Madame la Marquise, — сказав він, і вона винувато відвела очі від черевика та прийняла свою позу, витончено всміхаючись й обіймаючи дітей руками.

— Так, — сказав він, — саме так. Дуже мило.

Мрійливі карі очі торкнулися її. Його голос був низьким і ніжним. На неї зійшло почуття задоволення, так само, як учора в крамниці. Він натиснув кнопку. Щось клацнуло.

— Ще раз, — промовив.

Вона далі зберігала позу та усміхалася. Зрозуміла, що перш ніж натиснути кнопку, він зробив паузу не з професійних причин, бо вона чи діти ворухнулись, — він був зачарований, дивлячись на неї.