Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Він задоволено потягнувся — все тіло заклякло від довгого сидіння за кермом; із приємністю оглянув привітну простору їдальню. Після подорожі від самого Дувра зголоднів, а котлета видавалася доволі вбогою, як рівняти з іноземною їжею. Ну що ж, доведеться повертатися до простішої кухні. Після котлети — грінка з сардиною; тоді оглянувся за десертом.

На бічній полиці лежала миска з яблуками. Забрав її, поставив перед собою на столі. Виглядали ті яблука бідненько. Малі, поморщені, якісь сіро-бурі. Відкусив від одного, але, ледве розсмакувавши, виплюнув. Наче гниле. Спробував інше. Таке саме. Придивився до тих яблук уважніше. Шкірка тверда, груба і шерехата, можна б сподіватися, що виявляться твердими кислицями, — ба ні, були м’ясовито м’які, з жовтою серцевиною. Огидний смак. Шматочок яблука застряг між зубами, і він ледве його витягнув. Тягучий, бридкий…

Він подзвонив, і з кухні прийшла служниця.

— Іншого десерту в нас немає? — спитав він.

— Боюся, що ні, сер. Я згадала, як ви любили яблука, і Вілліс приніс ці з саду. Казав, що вони дуже добрі й саме дозріли.

— Він помиляється. Вони геть неїстівні.

— Мені дуже прикро, сер. Якби я знала, то не поставила б їх. Там їх ще дуже багато. Вілліс приніс великий кошик.

— Таких самих?

— Так, сер. Маленькі бурі. Ніяких інших нема.

— То нічого не вдієш, не переймайтесь. Я сам зранку подивлюся.

Встав з-за столу і пішов до вітальні. Мав склянку портвейну, щоб перебити смак яблук, але це не допомогло. Згриз сухарика — жодної різниці. Присмак гнилого місива обліпив йому язик і піднебіння, аж мусив піти до ванни й почистити зуби. Особливо прикро те, що після невиразної вечері він справді охоче з’їв би яблуко: з гладенькою чистою шкіркою, не надто солодке, з легенькою кислинкою. Знав такий сорт. М’якоть така, що приємно кусати. Звичайно, якщо зірвати у належний час.

Вночі йому снилося, що він знову опинився в Італії, танцював під навісом на маленькій брукованій площі. Коли прокинувся, в його вухах дзвеніла музика, але не міг згадати обличчя сільської дівчини, ані того відчуття, як вона перечіпалася об його ноги. Спробував оживити цей спогад у пам’яті, лежачи без сну, з ранковим чаєм — та той уперто вислизав.

Встав із ліжка і підійшов до вікна, щоб глянути на погоду. Наче непогана, з легеньким холодком.

Тоді побачив дерево. Так несподівано виглядало, що вразило його. Тепер зрозумів, звідки взялися вчорашні яблука. Дерево аж згиналося під тягарем плодів. Дрібні й коричневі, купчилися на кожній гілці, і що ближче до вершини, то менші вони були, тому на верхніх галузках, не вирісши до повного розміру, виглядали як горіхи. Обтяжували дерево: воно зігнулося і перехилилося, нижнє гілля майже торкалося землі, де, біля стовбура, було ще більше яблук — падалиць, первістків, що їх випхали нахабні брати й сестри. Земля була встелена ними, багато розбилося й зігнило, приваблюючи ос. Він ще ніколи не бачив дерева з такою купою плодів. Диво, що воно не зламалося під їхнім тягарем.

Вийшов перед сніданком — надто цікаво було — і став біля дерева, дивлячись на нього. Так, ані хиби, це ті самі яблука, що потрапили вчора до їдальні. Трохи більші за мандарини, а багато навіть менші, вони так густо росли на гілках, що, бажаючи зірвати одне, доводилося зривати цілу дюжину.

Те, що трапилося з деревом за минулі місяці, було жахливо, огидно, але й викликало жаль; агонія, страждання — інших слів не підбереш. Дерево мучилося через ці плоди, стогнало під їх тягарем, а найстрашніше було те, що всі вони були неїстівні. Кожне яблуко прогнило наскрізь. Він топтав ногами падалиці на траві, не можна було вибратися з них, вони одразу ж перетворювалися на слизьку кашу, чіплялися каблуків — мусив зчищати їх віхтем трави.

Було б набагато ліпше, якби дерево померло, заклякле і голе, перш ніж це трапилося. Яка користь йому чи комусь іншому з цієї купи надгнилих яблук, що засмітила землю? І від цього дерева, що згорбилося, наче від болю, а проте — він міг поклястися! — мало вираз тріумфу, зловтіхи.

Як навесні, коли через пухнату масу безбарвного вогкого цвіту не видно було інших дерев, так і тепер — дерево, з ваготою його плодів, притягувало погляд. Усі вікна в передній частині будинку дивилися на нього. Він знав, що буде далі. Плоди висітимуть на дереві, аж доки їх не обірвуть, тож вони зостануться на гілках і в жовтні, і в листопаді — ніхто їх не обірве, бо ніхто не зможе їх їсти. Вигляд цього дерева мучитиме його всю осінь. Щоразу, вийшовши на терасу, він бачитиме, як воно огидно прогинається.