Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Повернувся на терасу. Але, коли сів там на сонці, дивлячись на скошений травник, взагалі не міг побачити маленької яблуньки, яка тихо і скромно стояла біля сходів, здіймаючи вгору ніжний цвіт. Її придушила і сховала потвора, з великою хмарою падучих пелюсток — вже зів’ялих, брудно-білих, на траві під деревом. Як би він не переставляв крісло, на яке б місце тераси не переходив, — здається, жодним чином не міг позбутися яблуні, що височіла над ним, докоряючи, жадаючи, прагнучи захоплення і поклоніння, — а він не міг дати їй цього.

Того літа він вирішив влаштувати собі триваліші канікули, ніж упродовж багатьох попередніх років, — всього десять днів у старенької матері в Норфолку замість звичного місяця, як це було за життя Мідж, а решту серпня і весь вересень — у Швейцарії та Італії.

Взяв із собою машину і міг переїжджати з місця на місце, як заманеться. Не дбав про оглядання визначних місць або ж екскурсії, не підіймався в гори. Він найбільше любив приїхати до маленького містечка у прохолодний вечір, вибрати невеликий, але зручний готель, а тоді, якщо йому там сподобається, залишитися на два-три дні, нічого не роблячи, ледарюючи.

Він любив сидіти вранці на сонечку, біля якогось кафе чи ресторану, з келихом вина, і спостерігати за людьми: виглядало, що тепер дуже багато веселих молодих істот подорожує. Насолоджувався щебетом розмов довкола, не приєднуючись до них; час від часу хтось йому всміхався, гість із того ж готелю кидав кілька ґречних слів, але це його ні до чого не зобов’язувало, лише означало, що він рухається в ногу з часом, як і всі, хто задля розваги відпочиває за кордоном.

Коли вони у давні дні відпочивали десь із Мідж, його дуже обтяжувала її звичка зав’язувати знайомства з людьми, особливо іншими подружніми парами, що, на її думку, виглядали «мило» чи, як вона висловлювалася, належали до «нашого кола». Починалося з розмови за кавою, тоді переходило до спільного планування майбутніх днів, які мали бути проведені разом, у машині їхали вчотирьох, а він цього не терпів і канікули псувалися.

Тепер, дяка Богу, жодної необхідності в цьому немає. Міг робити, що хоче і коли захоче. Не було Мідж, щоб сказати: «Ну що, ходімо?», саме коли він задоволено сидів зі своїм вином; ні Мідж, щоб планувати відвідини якоїсь старої церкви, котра його геть не цікавила.

За час відпочинку він розповнів, але не переймався цим. Ніхто не пропонував йому хорошої тривалої прогулянки, щоб прийти до норми після переїдання, псуючи тим самим приємну дрімоту, навіяну кавою та десертом; ніхто не зиркав, прикро вражений його веселою сорочкою чи яскравим галстуком.

Прогулювався містечками і селами, без капелюха, покурював сигару, весела молодь довкола усміхалася йому, і він сам почувався молодим хлопцем. Справжнє життя, без клопотів, без турбот. Жодного: «Мусимо повернутися п’ятнадцятого, бо шістнадцятого засідання лікарняного комітету», жодного: «Не слід залишати дім довше, ніж на два тижні, всяке може трапитися». Натомість яскраві вогні маленького ярмарку в селі, назви якого він навіть не подбав довідатись, дзеленчання музики, розсміяні хлопці та дівчата, і він, після пляшки місцевого вина, кланяється молодій особі з веселим носовичком замість хустинки довкола голови і крутить її в гарячому танці під навісом. Навіть якщо вони ступали не в лад одне з одним — він уже багато років не танцював, — усе ж це було те, що треба. Коли музика стихла, він відпустив дівчину і вона побігла, хихочучи, назад до своїх молодих друзів. Ані хиби, вони сміятимуться з нього. То й що? Однаково він тішився.

Покинув Італію в кінці вересня, коли погода перемінилася, а першого жовтневого тижня повернувся додому. Ніяких проблем. Телеграма поденниці, з приблизною датою прибуття, — і все. Натомість із Мідж навіть коротка відпустка та повернення тягли за собою силу клопотів. Письмові інструкції про бакалію, хліб та молоко, провітрювання постелей, розпалювання вогню, нагадування про доставку ранкових газет. Все перетворювалося на буденну рутину.

Він під’їхав додому стиглого жовтневого вечора, з димаря йшов дим, вхідні двері прочинені, — як приємно, що вдома тебе чекають. Нема потреби кидатися до приміщення за кухнею, щоб випитувати, чи не було проблем зі сантехнікою, проривів, відключення води, труднощів із продуктами; поденниця знала, що краще його цим не клопотати. Просто: «Доброго вечора, сер. Сподіваюся, ви гарно відпочили. Вечеря як звичайно?» А потім тиша. Він може випити своє віскі, запалити люлечку і розслабитися; невеличкий стос листів нічого не значить. Не буде їх гарячкового відкривання, а тоді телефонного дзвінка, коли він змушений був вислуховувати одну з партій безконечної розмови двох подруг. «Алло? Як справи? Невже? Моя люба… І що ти сказала… А вона?.. Ні, в середу не зможу…»