Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Наступного ранку температура в неї піднялася до ста трьох [12] За Фаренгейтом. Це приблизно 39,5 градусів за Цельсієм. . Прийшов лікар і сказав, що це пневмонія. Вона спитала, чи можна покласти її у платну палату в місцевій лікарні, бо тримати доглядальницю вдома дуже складно. Це було у вівторок уранці. Її відразу ж туди поклали, а в п’ятницю ввечері сказали йому, що вона може не пережити ночі. Після того як почув звістку, він стояв у палаті, дивлячись згори вниз на неї у широкому безликому лікарняному ліжку, а його серце стискалося від жалю, бо їй дали забагато подушок, було дуже високо лежати і вона не могла відпочити як слід. Він приніс квіти, але виглядало — немає сенсу просити медсестру поставити їх у воду, бо Мідж була надто хвора, щоб на них дивитися. Коли медсестра нахилилася до неї, він непомітно поклав їх на столик біля ширмочки.

— Що їй потрібно? — спитав він. — Я маю на увазі, що легко міг би… — Фраза повисла в повітрі, він її не закінчив, сподіваючись, що медсестра зрозуміє його наміри, що він готовий піти до машини, кудись з’їздити, принести що треба.

Медсестра похитала головою:

— Якщо будуть якісь зміни, ми вам потелефонуємо.

«Які ж це зміни можуть бути?» — питав він себе, вийшовши з лікарні. Біле напружене обличчя на подушках уже не могло змінитися, воно не належало нікому.

Мідж померла раннього ранку в суботу.

Він не був побожним, не мав глибокої віри у безсмертя, але коли траурна церемонія закінчилася і Мідж поховали, він зі смутком думав про її бідне самотнє тіло, яке лежить у новісінькій труні з латунними ручками; чого це мусить бути так грубо? Смерть мусить бути іншою. Нехай би була як прощання з кимось на вокзалі перед далекою дорогою, але без надриву. Було щось непристойне в цьому поспіхові, в намаганні закопати під землю людину, яка могла ще жити і дихати, коли б не випадкова недуга. Коли труну опустили у відкриту могилу, йому, тривожному, ніби вчулося, як Мідж сказала, зітхнувши:

— Ну, гаразд…

Він гаряче сподівався: після всього в майбутньому є якийсь незримий рай і бідна Мідж, не підозрюючи, що вони роблять із її останками, вже гуляла десь у зелених полях. «Але з ким?» — питав він себе. Батьки її померли в Індії багато років тому; коли вона зустрінеться з ними біля райських воріт, то їх мало що поєднуватиме. Подумки змалював картину, як вона стоїть у черзі, десь ближче до кінця — так завжди з нею траплялося в чергах, — з великою солом’яною торбою для покупок, яку вона всюди з собою носила; її обличчя виражає терпляче страждання. Входячи крізь турнікет на небеса, вона докірливо на нього глянула.

Ці картини, труна й черга, переслідували його впродовж тижня, але щодня потроху стиралися. Тоді він забув її. Здобув свободу, сонячний порожній будинок, чисту хрустку зиму. Міг сам-один розпоряджатися своїм часом. Взагалі не думав про Мідж — аж до ранку, коли глянув на ту яблуню.

Того ж дня пізніше він прогулювався садом, і раптом цікавість потягла його до цього дерева. Дурна фантазія, звісно. Нічого незвичайного в ній не було. Яблуня як яблуня. Він згадав, що вона завжди була слабша за своїх сусідів, уже більше ніж наполовину всохла, і заходила колись розмова, щоб її зрубати, але чогось до цього не дійшло. Гаразд, матиме чим зайнятися у вихідні. Зрубає дерево — це буде для нього гарна розминка, а яблуневі дрова добре горять. Можна буде втішатися полум’ям.

Та, на жаль, того дня затяглося на дощ і так тривало майже тиждень — він не зміг виконати запланованого. Не було жодного сенсу в тому, щоб товктися надворі в негоду та ще й застудитися на додачу. Час від часу приглядався до дерева з вікна своєї спальні. Воно почало дратувати його — згорблене, розхристане і вбоге, під дощем. Погода була доволі теплою, а дощ, який падав у саду, — м’яким і лагідним. Жодне інше дерево не мало на собі цього тавра пригніченості. Праворуч од старої яблуні росло молоденьке дерево, посаджене, як він добре пам’ятав, кілька років тому. Струнке і міцне, гнучкі молоді гілки здіймалися в небо. Приємно було дивитися, як воно немов тішиться дощем. Він глянув на деревце у вікно та всміхнувся. З якого дива він раптом згадав пригоду багаторічної давності, ще під час війни, з дівчиною, що приїхала на сусідню ферму попрацювати кілька місяців у сільському господарстві? Він довгий час про неї не згадував. Та й згадувати було нічого. У вихідні він сам допомагав на цій фермі — свого роду військова робота, — і вона завжди була там, весела, миловидна, усміхнута, темне кучеряве волосся, підстрижене по-хлоп’ячому, а личко — як молоденьке яблучко.