Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Він чекав зустрічей із нею в суботу й неділю — це було наче протиотрута від неодмінних зведень новин, які Мідж включала на весь день, і безперервних розмов про війну. Він любив дивитися на це дівча — вона ледь вийшла з дитячого віку, дев’ятнадцять чи близько того, — у тонких штанцях і веселій сорочці, а коли усміхалася, то наче обіймала світ.

Ніколи не знав, як це трапилося, — це така дрібниця була! — якось пополудні він щось робив у сараї біля трактора, схилившись над двигуном, а вона стояла поруч, коло його плеча, вони разом сміялися; він повернувся, щоб узяти ганчірку та протерти свічку, і раптом вона опинилася в його обіймах, а він її цілував. Це був щасливий випадок, спонтанний і вільний, а дівчина була такою теплою і веселою, з молодими свіжими губами. Потім вони знову заходилися до трактора, але тепер об’єднані певною близькістю, яка принесла їм обом радість і мир. Коли дівчині час було йти годувати свиней, він разом із нею вийшов із сараю, поклавши їй руку на плече, — недбалим жестом, який нічого не значив, легенька дружня ласка; а тільки-но вони вийшли на подвір’я, він побачив Мідж, що стояла там, дивлячись на них.

— Мушу бути на зборах Червоного Хреста, — сказала вона. — Я не могла завести машину. Кликала тебе. Ти, видно, не чув.

Її обличчя застигло. Вона дивилася на дівчину. Його заполонило почуття провини. Дівчина весело привіталася з Мідж і подалася через двір до свиней.

Він пішов із Мідж до машини і завів її ручкою. Вона подякувала, її голос був безвиразним. Він не міг глянути їй в очі. Те, що сталося, був перелюб. Гріх. Друга сторінка недільної газети — «Чоловік Бачився Із Робітницею В Сараї. Дружина Стала Свідком». Коли він повернувся додому, його руки тремтіли, тож мусив налити собі випити. Не перемовилися про це й словом. Мідж ніколи не згадувала тої пригоди. Якийсь боягузливий інстинкт не дозволив йому піти на ферму наступних вихідних, а потім він почув, що мати дівчини захворіла і її викликали додому.

Більше він ніколи її не бачив. То чого ж, питається, раптом згадав того дня, спостерігаючи за дощем, що падав на яблуні? Справді, слід би зрубати те старе мертве дерево, хоча б для того, щоб дати більше сонця маленькому й кріпенькому — вони там надто близько ростуть, це негаразд.

У п’ятницю пополудні він ходив по городі, шукаючи Вілліса, садівника, що працював у них три дні на тиждень, — мав видати йому платню. Ще хотів заглянути до сараю і перевірити, чи в доброму стані сокира й пила. Вілліс тримав усе в порядку — Мідж його вимуштрувала — сокира й пила висіли на звичному місці на стіні.

Заплатив Віллісу його гроші й уже повернувся йти, коли той раптом сказав:

— Кумедна річ, сер, зі старою яблунею, ні?

Зауваження було таке несподіване, що вразило його. Відчув, що міниться на виду.

— Яблуня? Яка ще яблуня? — спитав.

— Та оця в далекому кінці біля тераси, — відповів Вілліс. — Відколи я тут працюю, жодного разу не родила, це вже роками так. Ніколи не було на ній ні яблука, ні цвіту. Ми вже збиралися її зрубати тої морозної зими, пам’ятаєте, але так і не зрубали. Ну а тепер в неї наче нова домовленість. Не помітили?

Садівник глянув на нього, всміхаючись, із розумінням зиркнув у вічі.

Про що той чолов’яга каже? Неможливо, щоб і його вразила та фантастична потворна схожість, — ні, ні, не може бути й мови, це непристойність, блюзнірство, та він і сам викинув ці дурниці з голови, вже про це не думав.

— Я нічого не помітив, — сказав він, захищаючись.

Вілліс засміявся.

— Ходімо на терасу, сер, — сказав він, — щось вам покажу.

Вони разом пішли до пологого травника і, коли дійшли до яблуні, Вілліс підняв руку, дотягся до гілки і пригнув її. Вона злегка скрипіла, коли він це робив, — наче була твердою і непіддатливою. Вілліс змахнув сухі лишайники і вказав на колючі гілочки.

— Дивіться сюди, сер, — сказав він, — вона пуп’янки пустила. Подивіться на них, спробуйте рукою. Ще жива і то як! Ніколи раніше такого не було. І на цю гілку теж гляньте.

Він відпустив першу гілку і потягся до другої.

Вілліс мав рацію. Було чимало пуп’янків, але таких дрібних і буруватих, що, здавалося, вони й імені цього не вартували, більше скидалися на плями на гілці, запилені та сухі. Він відчув дивну огиду від думки торкнутися їх.

— Не думаю, що з них буде багато користі, — сказав він.

— Не знати, сер, — промовив Вілліс. — А я сподіваюся. Вона витримала зиму і, якщо не буде приморозків, хтозна, що побачимо. Ото буде штука, як уздримо старе дерево у квітах. Та вона ще й родитиме. — Він погладив стовбур долонею, жестом панібратським і ласкавим водночас.