Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Господар яблуні відвернувся. Чогось Вілліс його роздратував. Можна подумати, що те кляте дерево живе. Тепер його план зрубати яблуню у вихідні було зведено нанівець.

— Вона заступає світло молодому дереву, — сказав він. — Чи не краще було б її викинути і дати малій трохи більше місця?

Він підійшов до молоденького дерева і торкнувся гілки. Лишайників немає. Вітки гладенькі. На кожній тугі пуп’янки. Він одпустив гілку, і вона пружно відскочила.

— Як же її викинути, сер, — відповів Вілліс, — коли вона ще жива? О ні, сер, я б цього не робив. Вона ніяк не шкодить молодому дереву. Я б дав старій ще один шанс. Як не родитиме, зрубаємо її наступної зими.

— Гаразд, Віллісе, — сказав він і швидко пішов геть. Чомусь не хотів далі це обговорювати.

Тієї ночі, лягаючи в ліжко, широко розчинив вікно і відсунув фіранку, як зазвичай, — не любив зранку прокидатися у глухо заштореній кімнаті. Саме була повня місяця, примарно бліде спокійне світло падало на терасу та травник біля неї. Ні вітерця, ні шелесту. Він виглянув, насолоджуючись тишею. Повний місяць сяяв над маленькою яблунькою, такою молодою. Під цим промінням вона була наче з казки. Маленьке, гнучке і тонке, деревце видавалося танцівницею на пуантах; руки підняті, готові до польоту. Втілення безтурботної щасливої грації. Відважне молоденьке деревце.

А зліва стояло інше, наполовину сховавшись у тіні. Йому навіть місячне сяйво не додавало краси. Чого, з Божої ласки, воно стоїть згорбившись й опустивши голову, замість дивитися вгору, на світло? Псує лагідну й мирну ніч, поганить усе довкола. Дурень він був, що послухався Вілліса і згодився пощадити дерево. Ті сміховинні пуп’янки ніколи не розпустяться, а навіть якщо й зроблять це…

Його думки блукали, і вже вдруге цього тижня він згадав ту дівчину-робітницю і її радісну усмішку. Цікаво, що з нею трапилося? Мабуть, вийшла заміж, має молодого чоловіка, діток. Ощасливила когось, ані хиби. Ну, гаразд… Він усміхнувся. Невже зібрався вживати цей вислів? Сердешна Мідж! Тут йому перехопило подих і він завмер, притримуючи рукою фіранку. Яблуня, ота, що зліва, вже не була в тіні. Місяць осявав засохлі гілки, і вони виглядали як руки скелета, здійняті в молитві. Замерзлі гілки, застиглі й онімілі від болю. Не було ні вітерцю, і всі інші дерева стояли нерухомо, але оті гілки на самому вершечку ворушилися, наче від вітру, що прилинув не знати звідки і знову стих. Раптом із яблуні на землю впала гілка, та, крайня, з маленькими темними пуп’янками, до якої він не міг доторкнутися. Жоден повів, жоден подих не зачепив інших дерев. Він далі дивився на гілку, що лежала на траві, під місяцем. Та перетяла тінь молоденького деревця і наче вказувала звинувачувальним жестом.

Вперше у житті, відколи пам’ятав, він затягнув фіранкою вікно, щоб приглушити місячне світло.

Вілліс мав займатися лише городом. Поки Мідж була жива, до травника перед домом він ніколи й не потикався. Це тому, що Мідж займалася квітами. Навіть косила траву: тягала нещасну машинку вгору-вниз по схилу, низько зігнувшись над ручками.

Це було однією з робіт, які вона сама на себе повісила, подібно до прибирання і глянсування спалень. Тепер, коли Мідж не переймалася квітами в палісаднику і не наказувала Віллісу, що йому робити, він почав заходити до переднього саду. Йому це сподобалося. Так він почувався поважнішим.

— Не можу зрозуміти, як упала ця гілка, сер, — сказав він у понеділок.

— Яка гілка?

— Ну, ота гілка яблуні. Що ми на неї дивилися перед тим, як я пішов.

— Я думаю, що вона зігнила. Я ж вам казав, що це дерево мертве.

— Ніяке не мертве, сер. От погляньте. Геть-чисто зламана.

Господар мусив ще раз іти за своїм працівником угору, по схилу над терасою. Вілліс підняв гілку. Лишайники на ній були мокрі, брудні, — наче сплутане волосся.

— Можливо, ви прийшли глянути на гілку у вихідні і якось її зачепили, сер? — спитав садівник.

— Звичайно ні, — роздратовано відповів господар. — Я чув, як ця гілка вночі упала. Я саме відкривав вікно спальні.

— Дивовижа. Тиха ніч була.

— Зі старими деревами таке трапляється. Не можу збагнути, чого ви цим переймаєтесь. Так, наче…

Замовк, не знаючи, як закінчити фразу.

— Наче це цінне дерево, — сказав урешті.

Садівник похитав головою.

— Не цінне. Я ж зараз не ціну йому складаю. От тільки, доки ми думали, що яблуня померла, вона була жива і видала нам, ви й самі бачили. Я б сказав, вибрик природи. Сподіваймося, жодна інша гілка не зламається, перш ніж вона зацвіте.