Дафна Дю Морье - Птахи та інші оповідання

Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він підніметься над східним гребенем далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього, люди з долини. Було їх триста або й більше, що, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні — гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто мав собак, яких міцно тримали на повідках.

Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.

— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.

Я протиснувся повз нього й увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга — в ногах. Я схилився над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.

— Ти її бачив? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина, і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?

Свічки були тьмяні. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

— Ти передав їй мого листа? — спитав він.

— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор усміхнувся. Він відпустив мою руку.

— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте-Вериту. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її усмішка — вони все такі ж?

— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово засурмив ріг, а до нього відгукнувся другий і третій. Почув неспокійний гамір на сільській вулиці: люди витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов із хати і стояв сам у спорожнілому селі, дивлячись на повний місяць, що піднімався з темної долини.

Минуло три місяці від її смерті, коли він уперше звернув увагу на яблуню. Він, звісно, знав про її існування — разом з іншими деревами росла перед його домом, на травнику, що полого підіймався до навколишніх полів. Але ніколи раніше не помічав у цьому дереві нічого відмінного від його побратимів — ото тільки, що було воно третє зліва, стояло дещо збоку від інших і трохи сильніше притислося до тераси.

Був чудовий ясний ранок початку весни, а він голився біля відчиненого вікна. Коли виглянув, щоб вдихнути запах повітря, з намиленим обличчям і бритвою в руці, його погляд упав на яблуню. Можливо, це була гра світла, може, це сонце, підіймаючись угору над поблизьким лісом, у цю мить в особливий спосіб освітило дерево, але схожість була безпомильна.

Він поклав бритву на підвіконня та придивився. Дерево було жалюгідне, гнітюче й чахле, зовсім позбавлене вузлуватої кремезності своїх сусідів. Кілька гілок, що росли на стовбурі ближче до верхівки, наче вузькі рамена високого тіла, були розкинуті з мученицькою зневірою, так, ніби закоцюбли на свіжому ранковому повітрі. Рулон дроту, що обмотував дерево від землі до половини стовбура, виглядав як сіра твідова спідниця на кістлявих стегнах, а верхня гілка стирчала вгорі над цим усім, трохи провисаючи, і могла бути пониклою головою, опущеною у втомленій поставі.

Як часто він бачив Мідж [11] Ім’я жінки — Midge, зменшувальне від Маргарити (Margaret), але це слово означає також «комашка», «мушка». , що стояла отак само похнюплена. Хай би де — в саду, в домі, чи навіть вибравшись до міста за покупками, завше була отака зсутулена, наче життя на неї одну з усіх довколишніх людей наклало якусь непосильну ношу, але вона, попри все, до кінця терпітиме, не скаржачись. «Мідж, ти виглядаєш втомленою, на Бога, сядь і відпочинь!» Але ці слова приймалися неминучим стенанням пліч, неминучим зітханням: «Хтось же це мусить робити»; і вона, випрямившись, розпочинала сумну рутину непотрібних справ, до яких силувала себе день за днем упродовж нескінченних незмінних років.

Він далі дивився на яблуню. Ця змучено зігнута постать, опущена верхівка, натруджені гілки, кілька зів’ялих листочків, не звіяних вітром і дощем минулої зими, — вони тремтіли на весняному бризі, наче рідке волосся; усе це був безсловесний протест, що показував власникові саду: «Я така через тебе, через твою байдужість».