Томас Олд Хьовелт - Відьма

При цьому електричний чайник не працював уже кілька місяців.

Але тієї ночі навіть думка про вузьколобе обличчя Метерса не могла погіршити бадьорий настрій Гріма. Він увійшов до оперативної зали і проспівав побажання доброго вечора нічній зміні, що складалася з Воррена Кастільо та Клер Хеммер.

— Ти що, потрахався сьогодні? — запитав Воррен.

— Навіть краще, — відповів Грім, — у мене була гала-прем’єра. — Посміхнувшись, він поклав ноутбук на стіл.

— Та невже!

— Саме так!

— Оце пак герой!

Воррен голосно зареготав, але Клер сказала різко, ніби впали дверцята мишоловки:

— Роберте, про що ти, в дідька, собі гадаєш? Сьогодні ти вже раз довів до сказу Колтона. Що, хочеш повторити?

— І що він зробить? Знов мене вилає?

— Згідно з протоколом…

— До бісів свинячих той протокол. На моєму боці все місто. Їм це сподобалося. Цілком сподобалося. Їм це потрібно, Клер. Нехай бодай іноді випускають пару. Ми й так забагато терпимо. А жалюгідна дупка Колтона гідна того, щоб час від часу з нею порозважатися.

Воррен звів брови.

— Уявити собі Колтона Метерса, який поціновує подібні витівки — це те саме, що подивитися диснеївський мультик, де наприкінці всі помирають через внутрішній крововилив.

— Я хотіла тільки попросити тебе, Роберте, бути обережним, — додала Клер. — Оце все повернеться й боляче тебе вдарить.

— Карма — зла сука. Годі про це. Де гуляє цього вечора наша чарівна пані?

Воррен пересунув на головний екран цифрову мапу, де вогниками було позначено недавні з’явлення відьми. Один із них миготів червоним, десь у нижній частині Блек-Спрінга, поблизу траси номер 293.

— Вона з пів на п’яту на Веянт-роуд, у підвалі будинку пані Клеменс. Там, певно, напхано чимало меблів. Пані Клеменс її завважила тільки тоді, коли спустилася взяти бляшанку кукурудзи. Вона затиснулася між масажним кріслом і прасувальною дошкою.

— Небагато ж їй треба для щастя, — промовив Грім.

— Пані Клеменс була дуже шокована. Каже, в її віці вона не надто добре витримує несподіваних гостей, — пирхнув Воррен. — Неймовірно, але ця жінка зателефонувала. Я нічого не сказав, але минулого року вона замовила айфон, щоб мати змогу користатися цим бісовим додатком. Гадаю, вона туди заглядає тільки щоб поговорити скайпом з тією своєю дочкою в Австралії.

— Нехай спілкується, аби лише цього вечора не вмикала скайп, сидячи у масажному кріслі.

Грім подивився на екран.

— А Катаріна? Налякана після вранішніх подій?

— Не настільки, щоб ми це помітили, — відповіла Клер. — Здається, жодного враження на неї це не справило. Може, на лобі й лишилася ґуля, але ж ти знаєш, як вона хутко оновлюється, коли пересувається з місця на місце. Проте було б цікаво подивитися, чи змінить вона свій шаблон наступного тижня.

— Старі звички щезають повільно, — зауважив Воррен. Він позіхнув і повернувся до Гріма.

— Слухай, трудоголіку, чому б тобі не поспати? Із цим ми впораємося самі.

Грім відповів, що скористається порадою Воррена, як тільки перевірить пошту. Клер знову переключилася на інтернет-трафік, а Воррен продовжив розкладати пасьянс. Ані в пошті, ані на «Яху ньюз» не було нічого нового, і вже за десять хвилин Грім впіймав себе на тому, що й він так само позіхає. Він вже збирався додому, як Воррен підстрибнув із переможним криком:

— Зустріч удома! Я знав це! — заволав він.

Грім і Клер повернулися й підняли очі догори. У Клер відпала щелепа.

— Та ні. Невже подружжя Делароса?

Воррен танцював бібоп, погойдуючись перед столом вперед і назад у стилі, що одночасно нагадував «місячну ходу» та «гангнам стайл». Грім так і не зміг дійти правильного висновку щодо Воррена: чи то він був вельми вправним танцюристом, чи то суцільним нездарою.

Клер не могла повірити почутому.

— Та вони ж там усього тиждень! Як таке могло статися?

На великому екрані були зеленкуваті зображення, що їх наживо робила у режимі нічного бачення камера D19-063 з колишньої ділянки пані Барфвелл, якою наразі володіло подружжя Делароса. Беммі Делароса стояла посеред вулиці, загорнута у біле простирадло, ніби антична грекиня.

Хоча камери спостереження у Блек-Спрінзі не мали мікрофонів, було зрозуміло, що вона кричить. Її чоловік — а звали його Берт, отже, Берт Делароса — стрибав навколо неї в самих трусах, панічно і безпорадно. Робертові Гріму вони здавалися сатиром і вакханкою, що зібралися принести жертву Діонісу.

Грім мав чималий досвід оцінки подібних ситуацій і тому відразу відчув полегшення. Делароса з переляку дременули на вулицю, не згадавши навіть про мобілки. Тому Грім із командою мали певну часову перевагу до того, як комусь із Делароса спаде на думку зателефонувати на 911. У будь-якому разі не схоже було, щоб подружжя мало саме той досвід, який спонукав би до виклику правоохоронців. Хіба що екзорциста, та й то, якщо такій професії було місце в їхній системі координат.