Майкл Смит - Непрохані

Емі зблідла — в буквальному сенсі. Я кивнув — і раптом перестав вірити в усе, що вона мені сказала. Перестав вірити Емі. Крапка. Те, що трапилося з нами за останні кілька років, перестало здаватися чимось таким, що ми витримали разом. Той час раптом загуснув між нами, мов прошарок льоду, який ставав дедалі твердішим, дедалі непрозорішим з кожним днем, що минав.

— Останній шанс щось виправити, — промовив я. — Кажи, що відбувається.

Вона витягнула з сумочки пачку цигарок. Руки трохи трусилися. Діставши останню цигарку, вона жбурнула порожню пачку в море. Коли ми познайомилися, ця жінка брала участь у волонтерських прибираннях міста.

— Я погано сприймаю погрози, — сказала вона.

Її очі стали спокійними, ніякими, холодними. Нігті пальців, що тримали цигарку, були пофарбовані рожевим лаком. Я усвідомив, що не знаю цієї жінки. Інша людина, яка до того ховалася в тінях, силоміць вдерлася в моє життя. Вдерлася, зруйнувавши все, що було мені дороге, вкравши, змінивши любі мені речі настільки, що мені вони більше не могли належати. Я думав, що не пускав у свій дім загрозу ззовні, та я помилявся. Емі повсякчас була всередині, й от крізь неї і ввійшов ворог.

Ввійшов — і забрав її.

Я відчув, як думки затьмарює щось темне, страшне, якісь судоми, які я навряд чи буду здатний стримати.

— Ти більше не ти, — вимовив я.

— Ні, Джеку, це я. Вибач. Але це — я.

— Сподіваюся, що ні. Бо я не знаю цієї людини. І вподобати її неможливо.

На тому й пішов геть.

Лишив її стояти там, де вона стояла, і на негнучких ногах швидко рушив до дальнього, нижнього краю пірса, звідки я не міг її бачити. Я швидко, механічно зморгував, притискав кулаки до стегон. Руками й плечима наче керував хтось інший.

На самісінькому кінці я змусив себе зупинитися і почав глибоко, повільно дихати. Пірс ніби хитався в мене під ногами, хоча зрозуміло було, що це не так. Хитався цілий світ, і я зрозумів, що саме ці думки були в моїй голові, коли я стояв на балконі у Бірч-Кросинг і не міг збагнути, де це я.

Саме це відчуття — що протягом багатьох років я жив уві сні, а от тепер мусив прокинутися.

Коли я повернувся, вона вже пішла.

Я рушив до суходолу. Гнів ущух. Доводилося маневрувати, огинати гурти веселих людей, пари. Я почувався привидом. Побіг.

Діставшись початку пірса і глянувши на набережну, метрів за шістдесят, майже на Оушен-авеню, я помітив когось, схожого на Емі. Голосно покликав її на ім’я.

Якщо вона мене й почула, то не озирнулася. Вона підійшла просто до машини, яка чекала на розі, відчинила задні дверцята і сіла. Машина швидко від’їхала. Спіймати її не було жодного шансу.

Витягши телефон, я набрав номер. Потрапив на голосову пошту. Емі відмовлялася приймати мої дзвінки.

— Емі,— попросив я. — Зателефонуй мені. Будь ласка.

Потім я набрав іншу людину і попросив дещо для мене перевірити. Поки чекав на відповідь, пройшовся до початку Авеню, там важко опустився на паркову лаву. За п’ять хвилин задзвонив телефон.

— Що ти знаєш про цю людину? — спитав Бланшард на тому кінці.

— Тільки ім’я. А що?

— Фокс був бізнесменом. Доволі помітною фігурою у місті протягом якогось часу.

— Був.

— Зник безвісти дев’ять чи десять років тому.

— Завинив комусь гроші?

— Ні. Але, здається, ним почав цікавитися відділ убивств. Свідок повідомив, що бачив його на місці зникнення маленької дівчинки, в районі Квін-Енн, за чотири-п’ять кварталів від його помешкання. Протягом п’яти років до того в місті зникло ще кілька дівчаток. Навіть не кілька — чимало. Детективи отримали доступ до підвалу Фоксового дому і виявили, що там надзвичайно чисто.

— Підозріло чисто?

— Не виключено. Але сам Фокс зник. Я поговорив з одним з хлопців, що займалися тієї справою, і він сказав, що в будинку Фокса було як на борту «Марії Селести». Відкоркована пляшка вина, свіжообрізана сигара і все таке. Справа й досі не закрита, але ніхто нею не займається, і мушу сказати, що нічого на Фокса не знайшли. То що тобі до нього, Джеку?

— Не знаю, — чесно відповів я.

— Не впевнений, що готовий у це повірити, — втомлено відповів Бланшард. — Колега, з яким я говорив, повідомив, що цим Фоксом уже цікавилися кілька тижнів тому. Якийсь юрист, як він сказав. Хочеш знати його ім’я?

— Ні,— відповів я.

Потім набрав останній номер.

— Ти мені брехав, — сказав я, не даючи Фішеру й слова промовити. — Я їду в Сієтл. Ти зі мною зустрінешся, або я сам тебе знайду. Якщо дійде до цього, ти пошкодуєш і шкодуватимеш решту свого життя.