Майкл Смит - Непрохані

На тому я обірвав дзвінок і пішов ловити таксі, щоб на ньому рушити в аеропорт, у мотель, у бар, будь-куди, де я зможу отаборитися на ніч, аби зранку полетіти на північ.

Рейчел стояла на розі, роззявивши рота. Глянула в один бік, в інший. Обернулася навколо себе мелодраматичним рухом — ніби це могло допомогти. Звісно ж, не допомогло. Сука!

Вона реально поїхала.

Просто чудово .

Дякую, Лорі. Ідеальне закінчення ще одного зіркового вечора .

Звісно ж, між жінками було погоджено, що коли котрась підчепить солідну рибину, то може їхати зі здобиччю, не попереджаючи про це подругу. Проте страждала від цієї угоди головно Рейчел, оскільки Лорі завжди була за кермом, а отже, не лишалася покинутою й самотньою біля дверей найкрутішого (цього тижня) бару Сієтла. Їй не треба було пішки йти додому — довго, дуже довго, надто коли спаде ефект від останнього келиха вина… Та ще у сукні, яка для пересування ногами не призначена. І без такого-сякого пальта.

— От бляха , — втомлено промовила Рейчел. Що ж, чого тепер ридати за пролитим молоком — чи за пропащою подругою. Ха! Смішний жарт чи сумний дотеп? Чи взагалі не дотеп?

Утім, жартувала вона сама з собою — тож начхати.

Вона обернулася на «Ваннабі», завагавшись. Можна було повернутися до бару і спитати, чи не знають вони ритуалів швидкого виклику таксі, проте не відомо, скільки доведеться чекати. Та й не дуже хочеться пробиватися крізь охоронця, високого, доглянутого чорношкірого чоловіка, від якого аж смерділо відчуттям власної важливості. Навіть не думає про те, що за місяць роздаватиме флаєри пиякам на вулиці, аби діра, що згодиться його найняти, не прогоріла.

— Бляха, — ще раз буркнула Рейчел. Так-сяк затуливши горло коміром тоненького пальта, вона коротко помолилася Господу Богу про те, щоб новий приятель Лорі виявися хворим на голову, та ще й з членом завбільшки з горішок кеш'ю. Сказала третє, останнє «бляха».

І пішки вирушила додому.

— Двадцять сім, — пошепки рахувала Рейчел.

Підрахунок вона вела з усією сумлінністю. Не хочеться плавати у цьому питанні. Ні, треба точно знати, яку цифру назвати у фразі «Мені довелося пройти (…) кварталів пішки, хай тобі грець», яку вона напише Лорі, тільки-но опиниться вдома.

Скориставшись нагодою, Рейчел зупинилася перепочити. Ще зо два квартали, і вона опиниться на потрібному перехресті, і звідти буде хвилин п’ятнадцять до її оселі, благенького житла у напівмаргінальному кварталі, в оточенні таких самих сумнівних домівок. Її дім, де вона тримала речі, спала і їла, вдивляючись в екран телевізора. Добре, що вона взагалі його мала. Без татової допомоги довелося б тусуватися в протхнілому марихуаною лігві, винайнятому навпіл ще з трьома двадцятирічними невдахами.

Відпочивши, рушила далі, вже повільніше. Вулиці були порожні, тільки зрідка пролітала машина чи траплялися інші пішоходи, заклопотані своїми справами. За охайними палісадниками виднілися ряди пристойних будинків. Вікна в усіх були темні. Ця публіка не має звички сидіти допізна. Ті люди вже знайшли своє і не мусять шукати долі у модних барах-одноденках, де повно світла й галасу, але атмосфера все одно приблизно як у порожній шафі. Кому вона треба, отака доля, коли вже маєш гараж на дві машини? Всі сплять у тих будинках — під теплими ковдрами, спокійним сном. Усі, крім…

Крім того, чиї кроки лунають оце вулицею.

Рейчел роззирнулася, зла на себе за те, що отак перелякалася якихось там кроків, але було пізно й темно, і вона нічого не могла з собою вдіяти.

Ззаду нікого не було. Кроки, здається, лунали здаля, тихі, легенькі. Рейчел відчинила сумочку і витягла телефон.

— Ага, — сказала вона у нього. — Ну це ж пінгвіни, що від них чекати? Більшість навіть машиною керувати не може. Тільки оті з чубом, ті можуть. Їх ЦРУ спеціально виводить для участі у ралі.

Вона завагалася — було щось дурнувате у тому, щоб імітувати розмову, аби відігнати нічного сталкера, проте подруга Лорі розповідала, як ця стратегія не раз і не двічі витягала її з халепи.

Стало тихо. Людина, якій належали кроки, пішла в інший бік. Чудово. Телефон, утім, Рейчел так і тримала біля вуха. Ось і ріг вулиць, від якого до її дому всього шість кварталів. І тут її рука з телефоном повільно опустилася.

Попереду, метрів за двадцять від неї, хтось стояв.

Наче невисока постать — але розгледіти ту людину краще Рейчел не могла, бо з-за її спини бив у очі вуличний ліхтар.