Майкл Смит - Непрохані

Вона пройшла ще кілька кроків, напружуючи зір.

Невисокий силует виявився маленькою дівчинкою, яка стояла точно посеред тротуару.

— Я заблукала, — сказала дитина.

— А де ти маєш бути? — запитала Рейчел.

— Не тут.

— Ну гаразд. Як так вийшло, що ти на вулиці о такій годині?

Дівчинка не відповіла. Рейчел не здивувалася: вона розуміла, що з дітьми не вміє спілкуватися, хіба що з молодшою сестрою. Дітей не було ані в її офісі, ані у спортзалі. Ні у барах, куди вона ходила. Малих вона бачила хіба що в гостях у старшої сестри, але й та не лишала дорогоцінних діточок з нею наодинці, ніби боялася, що Рейчел попросить у них гроші чи навчить курити.

Хай там як, Рейчел трохи нахилилася вперед, щоб здатися приязнішою.

— Твоя мама знає, де ти?

— Ні.

— Де ти живеш, люба?

— Я тільки хочу забратися з вулиці. Додому я не хочу.

О-хо-хо, подумала Рейчел. Усе дуже складно. Одна справа — дитина, що загубилася. Це шанс виявити громадянське сумління. А от дитина-втікачка — геть інша справа. Проблемна родина. Дядечко Боб з дивними звичками. Що хочеш.

— А чому не хочеш? — спитала вона. — Вже пізно. І холодно. Вдома було б краще, хіба ні?

Дитина терпляче дала Рейчел закінчити.

— А ти сама де живеш? — спитала вона.

— Прошу?

— Ну де?

— Неподалік, — машинально відповіла Рейчел. — Але…

— Забери мене до себе.

— Так, — твердо промовила Рейчел. — Я допоможу тобі знайти твій дім. Твої батьки, мабуть, уже божеволіють від страху. Але…

І тут дитина на неї кинулася.

Рейчел не була до цього готова. Вона випростала руку, щоб пом’якшити падіння, а сила атаки була такою, що голова аж гупнула об бетон. Усе відбулося за якусь секунду. Її думки заповнило щось біле, ніби по нічному небу розлилося світло.

На тлі цього світла виникла непевна тінь дівчинки.

— Візьми мене до себе.

— Нікуди я тебе не візьму, стерво ти мале.

Дівчинка завагалася, потім вдарила її ногою в живіт і побігла геть. Рейчел встигла помітити, як вона заскочила на невисокий паркан котрогось із будинків — і зникла.

Тільки-но Рейчел змогла звестися на ноги, то пішла дуже швидко. Десь через два квартали її почало трусити. Вона подумала, що варто викликати копів — хай привезуть велику сітку і спіймають ту дрібну паскуду, — але вирішила спершу дійти додому.

Потім почалися дивні речі. Спершу Рейчел знову почали вчуватися кроки. І якщо першого разу вона збентежилася машинально, для проформи, то тепер усерйоз перелякалася і зупинилася, дослухаючись. Нічого, тиша. Вона повільно роззирнулася, очікуючи побачити невисоку постать у світлі ліхтаря.

Нічого.

Здалося. Просто страх.

Вона прискорила кроки. Було таке відчуття, ніби вуха в неї стали як у зайця. Плечі боліли — мабуть, забилася, коли падала. Проте ступала вона впевнено, ритмічно. Цок-цок-цок — підбори торкаються тротуару. Вона старанно дивилася вперед і тільки вперед. Треба йти, просто йти…

Здригнувшись, вона глянула убік.

Два будинки, майже ідентичні, звичайні собі псевдо-ранчо, розділені невисоким парканом. Мовчазні й непорушні у місячному світлі. Та хіба не перескочив хтось тільки-но через той паркан? Розум Рейчел не був у тому впевнений, але серце калатало достатньо сильно, щоб повірити. І злякатися.

Вона завагалася. Швидко обернулася. Між парканом і стіною наступного будинку було п’ять, шість метрів. Чи здатна маленька дівчинка так швидко здолати таку відстань? Напевно, то був кіт з нічним обходом своїх мисливських угідь. Скочив на паркан, впав їй в око, а далі розчинився в темряві, як це здавна заведено у котячих.

Але… якщо то справді була мала, то тепер вона випереджала Рейчел. Вона може чекати попереду, за кілька будинків, схована за парканом.

Ні. То був просто кіт.

А коли не кіт — то що робити? Пробігти бозна-скільки кварталів у зворотному напрямку, щоб попросити чорношкірого охоронця біля бару допомогти? Чи подзвонити копам? Так-так, мем, і скільки ж ви сьогодні випили? Скільки? Ого!

І врешті-решт, то ж лише дитина. Просто на її боці була несподіванка, а тепер Рейчел уже не дозволить ненормальній малечі себе побити.

Однак останній квартал вона проминула бігом, пильнуючи паркани. В її районі будинки були такі собі, і власний її двір був крихітний. І — слава Богу — очевидно порожній.

Вона підбігла до дверей, відчинила їх ключем, який уже тримала в руці. Міцно замкнула двері по собі.

І зареготала. Господи Ісусе, ну й нічка.

Одразу ж налила собі великий келих вина і випила половинку одним ковтком. Ех, не дорахувала вона пройдені квартали — та нічого, соковитих деталей для Лорі у неї й без того повно. Може, та навіть вибачиться для різноманітності. Рейчел пішла до вітальні, трохи постояла, не знаючи, що б таке зробити. Шок і виплеск адреналіну миналися. Що ж тепер? Посидіти в тиші? Ввімкнути телевізор? Лорі точно займається чимось геть іншим.