Майкл Смит - Непрохані

Ще за кілька тижнів я знову зайшов у той бар і побачив там її. Ми впізнали одне одного, і я коротко привітався. Хоча шанс позалицятися до жертви злочину вважається приємним бонусом поліцейської професії, я такого ніколи не робив, тож і від зустрічі нічого не чекав. Емі з подругами пішла геть, поки я курив косяк з кухарем біля чорного ходу, проте бармен передав мені записку.

«Зателефонуй мені. Якнайшвидше!»

Ми зустрілися за кілька днів. Було побачення того типу, коли починаєш в одному закладі, потім опиняєшся в іншому — але чому і як, гадки не маєш, бо поринув у розмову, бо загубився у відчутті свободи, коли не треба думати, як захистити свій статус чи настрій. Під кінець то була вже гра, ми пропонували одне одному, до якого б іще дивного чи маловідомого місця піти, і врешті-решт опинилася на лаві у якомусь дуже туристичному районі, й це було абсолютно природно, бо того вечора ми не почувалися місцевими. Було так відчуття, ніби наші життя створилися просто перед нашими очима тільки тепер. Власне, то було навіть не відчуття, а правда.

Коли зустрічаєш своє кохання, змінюєшся докорінно. Саме тому кохана людина ніколи не познайомиться з тобою-колишнім, а ти ніколи собою-колишнім не станеш знову. І саме тому тоді, коли кохана людина починає від тебе віддалятися, глибинами серця ти відчуваєш надірваність світу набагато раніше, ніж усвідомлюєш початок кінця розумом.

Було важко не згадувати про той вечір, коли я вже опинився тут, і про інші вечори — хороші й погані. Я повільно спустився по Ашленд-гілл до набережної Оушен-Фронт, проминув готель «Шаттерз», пройшов під довгою естакадою, що з’єднує пірс з Оушен-авеню, потім рушив бетонною доріжкою понад пляжем. Будинки на піску в цьому районі — найстаріші в місті. Вони завжди здавалися мені дивними, ці недоречні псевдо-англійські маєтки на пляжі, сховані в тіні прибережних стрімчаків, ніби чортенята на грудях сплячого велетня. На пірсі ввімкнули ліхтарі. Я дістав телефон і набрав Емі.

— Привіт! — сказала вона. — Вибач, що мовчу. Затрималася у Наталі, тільки тепер вийшла. Ти ж її знаєш… — (Я не коментував). — Як там справи вдома? Впорався з опаленням?

— Я не в Бірч-Кросинг, — сказав я.

— О?

— Я в Санта-Моніці. Прилетів сьогодні вдень.

Повисла пауза.

— І навіщо ти це зробив?

— А ти як думаєш?

— Гадки не маю. Якийсь ідіотизм, як на мене.

— Я не бачив тебе вже цілий тиждень. Подумав, що було б добре побачитися. Піти разом у якісь старі добрі місця.

— Любий, це дуже мила ідея, але в мене повно, просто повно роботи. Треба купу всього розібрати перед завтрашньою нарадою.

— Чхати я хотів на ту роботу, — відповів я. — Я твій чоловік. Я тут, у місті. Приїжджай. Давай хоч кави вип’ємо.

— Де?

— Ти знаєш, де.

Вона розсміялася.

— Ні, не знаю. Я думок не читаю.

— Тож вибери місце сама, — відповів я. — І приїжджай якнайшвидше.

— Ти справді не скажеш, де на мене чекаєш?

— Ти сама маєш обрати. І приїхати.

— Джеку, це ідіотська гра.

— Ні,— твердо відповів я. — Не ідіотська.

Гурти туристів блукали пірсом у надвечірньому світлі, заходили до сувенірних крамничок й виходили з них, підозріло вивчали ресторанні меню. Я зіперся на огорожу, чекаючи, а вузол у мене в шлунку стискався дедалі тугіше. За двадцять п’ять хвилин я побачив жінку, яка прямувала бетонною рампою. Ось вона наближається, ось іде через натовп до чіткої мети. Їй десь тридцять п’ять, та видається вона молодшою, а вдягнена дуже елегантно. Не озирається ні праворуч, ані ліворуч — очі зосереджені на тому, до чого вона прямує. В руці вона тримає предмет настільки недоречний, що вся картинка раптом здається несправжньою. До мене доходить, що я все неправильно зрозумів.

Я дозволив їй пройти повз мене, потім піднявся і рушив слідом.

Коли я наблизився, вже вона стояла, зіпершись на огорожу і дивлячись на воду. Ліхтар заливав її обличчя жовтим світлом. Навколо були люди, але небагато — ми опинилися поза зоною ресторанів і крамничок, так далеко від землі, наскільки можна. Зазвичай люди доходять сюди тільки для того, щоб кивнути морю і попрямувати назад, туди, де можна купити сувеніри.

Емі озирнулася.

— Таки знайшов мене. Ти молодець.

Вигляд вона мала дивний. Була наче вищою, зібранішою. Ніби вона пройшла процес редагування і стала версією Емі 1.1 — не проконсультувавшись зі мною.

— He те щоб, — озвався я. — Просто це було єдине логічне місце.

— Саме так. То де твоя маска й шпага?