Майкл Смит - Непрохані

Дуже скоро Наталі проводила мене до дверей.

— Рада була тебе побачити, Джеку, — раптом сказала вона, прощаючись.

— І я радий був зустрітись.

— У вас з Емі правда все гаразд?

— Наскільки мені відомо, так.

— Ну, як знаєш. То що, куди ви з нею сьогодні йдете? Емі була дуже вишукано вбрана.

— То секрет, — відповів я.

— Ясно, ясно. Хай не згасає магія кохання. Братимемо з вас приклад. Заходьте до нас якось, бо ми самі до вас приїдемо, а вам такого точно не треба. Ой, і ще одне, — вона розсміялася. — Ви точно переїхали у штат Вашингтон, а не у Флориду?

— Тобто?

— Емі нафарбувала нігті яскраво-рожевим лаком. Що за південна мода?

Я пішов, не знаючи сам куди, брів вулицями крізь теплий ранній вечір. Люди паркували машини і від’їжджали, заходили в будинки, виходили з них. Я бачив їх у вікнах кухонь і верхніх кімнат, на газоні з поливним шлангом. Мені кортіло зайти у двері тих домівок, на ті кухні, сісти посередині кімнати у велике крісло й спитати: «Ну що, люди, як ся маєте? Як живете? Розкажіть!» Життя інших завжди здається цікавішим, стрункішим, врешті-решт, просто реальнішим за моє власне. Телевізор, книжки, зіркові новини, просто плин світу навколо: все вселяє тугу за прямотою та простотою, котрих наше власне життя не має, все сповнене істинності, цілісності, яких бракує нашим уривчастим, побганим дням. Усім нам іноді хочеться стати кимось іншим. Повірити в те, що то просто якась обставина, нещасливий збіг заважає нам жити так, як ми насправді мали б.

У мене задзеленчав телефон.

— Алло?

— Га? То хто?

Голос був хрипкий, слова — нерозбірливі.

— Я — Джек Вейлен. А ти хто в біса такий?

— З приводу будівлі отієї.

— Якої ще будівлі?

— Чорт. А казав, заплатиш.

До мене нарешті дійшло, хто дзвонить.

— А, ти той один з кав’ярні в Беллтауні.

— Він, він. Треба інформацію про будівлю?

— Ні,— відрубав я. — Та справа мене більше не цікавить.

Мій співрозмовник явно дуже засмутився.

— Ах ти ж пес брехливий. Пообіцяв гроші, я йому дзвоню, а він сука поліцайська.

— Ну гаразд, шановний. Кажи, що знаєш.

— Та пішов ти! Звідки я знаю, що ти заплатиш?

— Підловив. Проте розумієш, я нині не в Сієтлі. Тож або кажи, що знаєш, зараз, а потім я заплачу, або я кладу слухавку і блокую цей номер.

Він не думав довго.

— То все та дівка, брате.

— Що?

— Мала така. Вчора вночі бачу, стоїть під будинком, наче пробує відчинити ключем. Щось не вийшло. Ну, вона й пішла, і все.

Я зареготав.

— Тобто ти побачив під будівлею дитину, яка постояла трохи й пішла? І за цю «інформацію» хочеш грошей?

— Ти сказав, що…

— Добре, добре. Дякую. Пришлю чек поштою.

Я обірвав дзвінок, заблокував номер і присів. Колись я таке робив щотижня. Спершу давав свій номер людині, щоб вона подзвонила і розповіла те, що знає, коли почуватиметься впевненіше. Потім блокував її — бо люди вирішували, що тепер мають друга, який допоможе позбутися штрафу за неправильну парковку чи витягне їхню тітоньку з в’язниці. Я не сумую за тими людьми. Чорні й білі чоловіки, молоді й старі, розгублені, дратівливі, одружені з нещасними й галасливими жінками, в’язні наркотичних мрій, бідності, лихої долі, власної ліні. Не здатні тримати себе в руках, не здатні зосередитися, болісно спраглі легкого життя — і та спрага не давала їм жодної надії на легкість.

Я йшов собі та йшов, зрештою опинився на Головній, проминув «Рікс таверн» і «Кофі бін», «АйБод», «Шатці», «Сей суші», «Серф ліквор». Колись усі ці заклади були моїм звичним оточенням. Навіть Емі я зустрів у барі неподалік. Убивав вечір у товаристві колеги, аж тут п’яниці почали чіплятися до жіночої компанії за сусіднім столиком. Якщо бар подобається поліцейським, у ньому заведено поводитися пристойно (принаймні якщо ви самі не коп), а до кого не доходить, тому копи, які тут відпочивають, швидко це пояснять. Я спокійно підвівся, пройшов повз той столик до чоловічої вбиральні, а дорогою дохідливо натякнув хуліганам, що їм варто переключити увагу на інші справи. Один з них хотів був щось заперечити, та його приятель усе чудово зрозумів, і обійшлося без бійки. Коли я повернувся, виявилося, що хтось купив мені пиво. На тому й усе.

За кілька місяців я займався невеличкою аварією неподалік. В одній машині був приємний чоловік років сімдесяти, геть обдовбаний; він визнав свою провину одразу ж, як випав з машини на тротуар. В іншій сиділа жінка, яку я впізнав — бачив її за тим столиком у барі. Вона була твереза, спокійна і дуже симпатична. В барі вона не звернула на мене уваги, а от тепер — помітила. Я мав здатність упоратися з різними ситуаціями швидко й ефективно, і, думаю, їй сподобалося саме це. Як я зрозумів, Емі Елен Даєр любила швидкість та ефективність в усьому.